Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
- І хоробрий воїн?
- Він чудовий воїн, мій володарю!
- Не знаю,- замислився Набусардар,- не знаю, кого з
моїх доблесних воєначальників ти маєш на увазі. І він посі-
дає в моїй армії якийсь пост?
- Так, у твоїй армії він посідає доволі високий пост, але
твоя світлість сміло може доручити йому ще відповідальні-
шу роль. Хоч він і замолодий для поста, який посідав Набі-
Іллабрат, однак нинішня обстановка дозволяє робити ви-
нятки.
- Хто ж це такий?
- Ісма-Ель, начальник лучників, твоя світлість.
Набусардар трохи не похитнувся від несподіванки. Йому
пригадалася та ніч, коли Ісма-Ель з'явився в квітник на
побачення з дружиною свого верховного воєначальника, з
його дружиною. Він і досі не міг спокійно думати про це,
важко дихав, постукуючи кованим каблуком об мармурову
підлогу.
-. Що з тобою, князю? - запитав Ітара, стискаючи пе-
щеною рукою металевий підлокітник крісла в формі лежа-
чого леопарда.
Набусардар нічого не відповів, але в думці запитав себе;
«Ісма-Ель учинив підлість, а я тепер повинен його підви-
щити, доручити пост чесного Набі-Іллабрата? Ні, ні! Цього
не буде. Та й хіба зможе Ісма-Ель вірно служити Набусар-
дарові, якщо він уже одного разу так негідно повівся щодо
нього? Чи...»
В душҐНабусардара змагалися суперечливі почуття, і це
відбивалося на його обличчі. Глибокі зморшки вкрили чоло.
Відчуваючи на собі пильний погляд Ітари, він підійшов
до статуетки із стеатиту, яка зображувала Свято врожаю
й пожертви перших плодів. Барабанячи пальцями по ви-
ноградному грону, він думав свою нелегку думу.
Якби не цей неприємний спогад, можна було б прислу-
хатися до Ітариної поради. А так...
Чи, може, Ісма-Ель уже пошкодував про свій вчинок і
розкаявся, що так нерозважливо дозволив Телкізі звабити
себе? Та й хто здатен устояти перед цією тигрицею? Ісма-
Ель, звичайно, доблесний воїн, а всі доблесні воїни повинні
служити в армії Набусардара. І потім, зараз зовсім не той
час, коли треба зводити особисті рахунки.
Набусардар обернувся до Ітари і вп'явся очима в його
обличчя.
- Ну що, твоя світлість? - запитав той.- Ти все зважив
і вирішив?
- Так,-рішуче відповів Набусардар,-Ісма-Еля буде
підвищено в чині, і він посяде пост Набі-Іллабрата. А тебе
я призначаю начальником лучників.
- Красно дякую твоїй світлості, але я }і гадки не мав,
що ти так винагородиш мене за мою пораду - призначиш
на місце Ісма-Еля,
- Я винагородив тебе за твої здібності, любий Ітаро,
і я в них нітрохи не сумніваюся. Я цілком свідомий того,
що роблю. Я помилився тільки в одному випадку. Це було
тоді, коли я призначив Сан-Уррі заступником начальника
вавілонського корпусу.
- Твоя світлість усе ще вірить, що Сан-Уррі зрадив бать-
ківщину?
- Я цього певен. Він завжди ставив на перший план
власне честолюбство, віддавав перевагу дешевому блискові
й сумнівній славі. З людьми рахувався тільки тоді, коли це
було йому вигідно, царя визнавав лише такого, з якого
міг би мати користь. Великим богам поклонявся, коли йому
потрібна була їхня допомога. Здатен був зрадити й свій на-
род, якщо бачив у цьому для себе вигоду. Я певен, що план
Мідійського муру він передав персам. Інакше вони не змог-
ли б його взяти.
- Можливо, майбутнє покаже, що ти мав слушність,-
зітхнув Ітара.- Але в мене до тебе є ще одна справа.- Він
зробив невелику паузу.- Я уповноважений передати тобі
доручення вавілонської знаті. Подейкують, ніби та дівка
з Села Золотого Колосся спіймала тебе в свої тенета і ти
забув через неї про народ, прирікаєш його на загибель. Ти
втрачаєш у вельмож довіру.
Набусардар ледве стримався, щоб не спалахнути гнівом.
- Який із моїх вчинків дав їм підставу так судити про
мене?-запитав він.-Хіба я не створив халдейську ар-
мію?..
- ...Яку ти тепер, кажуть, так легковажно посилаєш
на смерть.
- Вони мають на увазі розгром двадцяти тисяч під Па-
горбами?
- Так.
- У чому ж тут моя вина?
- В тому, що ти необдумано довірив їх недосвідченому
цареві.
- Хіба ж я винен у тому, що в нашій країні слово недо-
свідченого царя важить більше, ніж розум двохсот членів
державної ради?
- Ти сам повинен був повести військо на ворога. Чому
ти цього не зробив?
- Я передбачав, що ця битва скінчиться поразкою хал-
деїв, і не міг узяти на себе таку відповідальність.
- Я й справді не розумію тебе, світлий князю.
- Колись ви всі зрозумієте, але буде вже запізно. Мені
хотілося б сказати: «Дуже жаль, Ітаро, що я в тобі поми-
лився»,-але, чого доброго ти ще подумаєш, ніби то вона,
та дівчина, підмовила мене на це.
- Ти повинен зректися її, князю. Заради цього я й при-
йшов до тебе. Таке прохання вавілонської знаті, і я передаю
його твоїй світлості. Інакше вона відвернеться від тебе.
- Зі мною піде народ!-вигукнув Набусардар.-Якщо
знать не вважає за свій обов'язок боронити царство, то його
оборонить простий народ, на який я лише й покладаю надії.
Через те я й дав йому зброю, А вавілонським вельможам
можеш переказати, що навіть послідущий раб із рудника
для мене дорожчий, ніж вони.
- Але ж я теж вельможа, світлий князю! - вигукнув об-
ражений Ітара.
- Так само, як і я, Ітаро. Невже ти й справді не розу-
мієш, про що я говорю?
- Я довго був відірваний від твоєї світлості й бачу, що
ти дуже змінився. Для тебе немає нікого святого -- ні богів,
ні особи царя.
- Ти добре знаєш, що я ніколи не шанував ідолів і вбо-
гих розумом правителів. На жаль, Валтасар - останній цар
із роду Набонідів, і нам не лишається нічого іншого, як ви-
являти йому всілякі почесті. Та будьмо мудрими хоч ми,
якщо вже боги не послали нам мудрого й благородного пра-
вителя! Чи, може, ти теж підозрюєш мене в тому, що я хочу
захопити царський трон, і з недовірою ставишся до всіх моїх
дій?
- Вельможі подейкують, ніби ти намовив Валтасара ви-
ступити на північ, аби він наклав там головою, а сам тим
часом хотів захопити трон.
- А що ще? - з болем вигукнув Набусардар.- Що ще
верзуть про мене вавілонські вельможі? Може, їм цікаво
буде знати й те, що я думаю про них? У такому разі, Ітаро,
гріх марнувати дорогоцінний час на пусті балачки. -Іди й
скажи їм, якої я про них думки. Ті, що довіряють мені, хай
залишаються в армії. Ті, що підозрюють мене казна в чому,
хай роблять, як вважають за потрібне. Мудро вчинив той,
хто, створюючи народи, створив простий люд. Світ не пам'я-
тає такого випадку, щоб простий народ зрадив свою бать-
ківщину. Я піду з простим народом.
Ледве стримуючи обурення; Ітара підвівся, щоб піти й
переказати Набусардарові слова вельможам, які його сюди
прислали. Схрестивши руки на грудях^ він схилив голову
перед своїм верховним воєначальником.
Коли він уже виходив, Набусардар сказав йому:
- І ти, Ітаро, теж вирішуй сам, що тобі більше до впо-
доби, але пам'ятай, що навіть вовк у лісі не покидає свою
зграю, коли на неї нападає ворог.
Ітара знову схрестив на грудях руки і схилив у поклоні
голову.
Наче відшмаганий батогом, Набусардар дивився йому
вслід, невиразно відчуваючи, як підступає слабість, схожа
на ту, від якої шукав рятунку в цілющому джерелі на пагор-
бі Колая. Він щосили опирався їй. Ні, ні, тепер вона не сміє
його здолати. Він їй не піддасться, тепер її треба побороті!.
Тепер...
Він ступив кілька кроків, аби переконатися, що має трохи
сили; глибоко звів дух,- ні, він іще живий.
Ітара безшумно вислизнув у двері, і тільки поли його
плаща майнули від протягу.
Двері лишилися незачиненими, й протяг ворушив на них
вовняні завіси. З вулиці долинув голос, який вимагав про-
пустити його до ставки.
Набусардар безпомилково впізнав його й наказав варто-
вим відчинити браму.
- Нанаї! - вигукнув він.
Перед ним і справді стояла Нанаї в шоломі й довгому
військовому плащі, накинутому поверх жіночої одежі.
- Я приїхала до тебе, мій пане,-сказала вона.-Про-
бач мені цю зухвалість, але зараз такий час, що тебе вже,
мабуть, ніщо не здивує. Я переодяглася воїном і примчала
верхи з Барсіппи.
Набусардар наче скам'янів. У його очах блищали сльози
радості.
Нанаї тихо вела далі:
- Я приїхала не тому, що боялася за тебе,- о, хіба я
могла за тебе боятися? Але ти вислухай мене, мій пане,
прошу тебе.
Вона хвилинку помовчала і, не одержавши відповіді, схо-
пила Набусардара за руку, підвела до лави. Сівши разом
з ним, обняла його за плечі..
- Ти незадоволений моїм приїздом, пане, однак і не
проганяєш мене...
Набусардар конвульсивне стиснув кулаки, намагаючись
утихомирити своє розхвильоване серце.
- Ти такий мовчазний,- ніжно пригорнулася вона до
нього,- та я тебе розумію. Я не раз торкалася долонею
твого чола, твоїх грудей і знаю, як тобі нелегко. Я знаю,
що ти переживаєш зараз важкі хвилини, й через те при-
їхала до тебе, через те прошу вислухати мене.
- Нанаї, кохана моя, єдина моя,- мовив нарешті На-
бусардар і присилував себе усміхнутися,- ти говори, гово-
ри, може, твій цілющий голос воскресить мене.
Притулившись щокою до його плеча, вона почала розпо-
відати:
- Я цілими днями не виходила з комірчини, в якій ти до-
зволив улаштувати для мене майстерню. Чотири стіни й
чисте небо в отворі над головою. На підлозі - бочки з гли-
ною, мокре полотно й металеве причандалля, яким Гедека
вчить мене працювати. На стінах мої найулюбленіші дру-
зі - барельєфи з життя славного Навуходоносора, за ча-
сів якого жили й умирали Гамадани. Посеред комірчини
на підставці моя скульптура матері з Дитятком на руках.
Незабаром я її закінчу. Якби ти її побачив, то забув би
про все на світі. Обличчя її повернене на схід, і вранці,
коли сходить сонце, вона всміхається його першим проме-
ням. Усміхається так, як усміхалася б я сама, годуючи сво-
го синочка.
Не стримавшись, Набусардар поривчасто обняв Нанаї.
А коли нарешті випустив її зі своїх обіймів, то всупереч
пихатим вавілонським вельможам, наперекір усьому світу
попросив, щоб вона розповідала далі.
Тримаючи Нанаї за руку, він зачаровано слухав її голос.
- Так, непереможний мій, я безтурботно проводила дні
наодинці зі своєю скульптурою й своєю мрією. А сьогодні,
коли я ввійшла до майстерні, мені раптом здалося, що там
хтось переді мною побував, хоч, як тобі відомо, нікому, крім
мене, заходити туди не вільно. Мені здалося, наче за мною
хтось стежить. Та в майстерні не було нікого. Я простягла
руку до скриньки, яку ти наказав виготувати для моїх ін-
струментів, і, на превеликий свій подив, замість металевого
різця, знайшла там наш фамільний кинджал, який Гама-
дани передавали з роду в рід. Той самий кинджал, який я
брала з собою на пасовище. Не знаю, як він туди потрапив,
хто його туди .поклав. Але він для мене дуже дорогий, і я
вся аж затремтіла, коли взяла його в руки. На його руків'ї
викарбувано напис: «За честь і за вітчизну життям своїм
пожертвуй, Гамадане». Прочитавши це, я забула про ус-
мішку матері з немовлятком на руках, і кров, наче бурхли-
вий потік, завирувала в мені. Я кинулася до палацу й за-
стала там Теку. Вона глянула на кинджал - і більше не
могла відірвати від нього очей. «Тобі що-небудь відомо про
цей кинджал?» - питаю її з підозрою. «Тсс! - прошепотіла
вона й приклала палець до вуст.- Його посилає тобі добра
Таба, яку ти вважала покійною. Вона сказала, що ти - ос-
тання з роду Гамаданів, отож цей кинджал належить тобі
за правом спадщини».- «А що з батьком?» - допитуюсь я,
затамувавши подих, бо знаю, що Есагіла, злякавшись твоєї
погрози, все ж таки відпустила його. Але в ніч на свято
богині Іштар нашу хату підпалили, і батько застав тільки
згарище. Ні на що не нарікаючи, він почав носити намул
та глину з каналу, щоб зліпити нову хижку. Ніщо не зла-
мало його-він був твердий, мов граніт. Такі вже ми, Га-
мадани. Такими були ми не одне століття, такими залиши-
мось і надалі. Та мова зараз не про це. Мене привело до
тебе зовсім інше. Ага, мало не забула; я передала батько-
ві трохи золота. Не сердься за це на мене...
- Ти добре зробила, кохана моя,- кивнув Набусардар
головою і стиснув у долонях її руки.- Признаюсь, я чув,
що вашу хату спалили, але- не хотів засмучувати тебе цією
недоброю вістю. Я давно вже пропонував твоєму батькові
поселитися в моєму палаці, однак він відмовився. Просив
відпустити його на землю предків. Не взяв він від мене
й золота. Сподіваюсь, він прийме його хоча б від тебе.
- Поки жива Таба, я за батька не боюся. Вона така ж
безстрашна, як і покійний дядько Сініб. Через те й послала
мені цей кинджал. Замкнена в чотирьох стінах, полонена
твоєю любов'ю, я не бачила, що діється в світі. Не знала
навіть про те, що перси взяли Мідійський мур, що під Па-
горбами ти втратив двадцять тисяч воїнів і доблесного Набі-
Іллабрата. Я довідалася про це тільки тепер. І якби не
кинджал, і досі ходила б, мов зачарована, довкола своєї
матері з немовлям. Але кинджал повернув мене до дійсно-
сті, і тому я приїхала до тебе. Тепер ти вже розумієш мене?
- Не зовсім. Я все-таки не можу збагнути, що, власне,
привело тебе сюди?
У цю хвилину під вікнами на навчальному плацу задзве-
ніли мечі-нові, міцні мечі, викувані найкращими зброя-
рами. Завзято рубаючись, воїни випробовували їхню міц-
ність.
Зачувши брязкіт зброї, Набусардар ожив:
- Ходімо, я хочу, щоб ти побачила, якими мечами я оз-
броїв свою армію.
Вони вийшли на терасу. Стежачи за виблискуванням
зброї, Нанаї благальне мовила:
- Пане мій, я приїхала просити Тебе, щоб ти й мене опе-
резав таким мечем.
Набусардар з несподіванки аж здригнувся.
- Так, саме цього я й приїхала до тебе. Ти втратив два-
дцять тисяч воїнів, і я думаю, що зможу замінити тобі бо-
дай одного з них.
Нарешті він усе зрозумів. У голові його раптом проясни-
лося, мовби хтось запалив там безліч смолоскипів, і їхнє
полум'я розсіяло похмурий сутінок у його душі, що зата-
ївся там після того, як пішов Ітара. Ні, ні, він зовсім не са-
мотній! Нанаї з ним, її неможливо від нього одділити. як
дихання від живого тіла, як промінь від сонця, а росу від
світанку. Збулося те, про що. він так мріяв.
— Ти хочеш замінити мені бодай одного воїна з двадцяти
тисяч полеглих. А я хочу тобі сказати, що для мене ти озна-
чаєш, набагато більше. Я знаю, що ти до останнього по-
диху боронитимеш нашу землю. Та ми не маємо права всі
померти. Хтось повинен і жити. Ти повернешся до Барсіппи
й перечекаєш там воєнне лихоліття. Я вже не зможу поки-
нути свою армію, але серцем весь час буду з тобою. Твій
образ буде для мене мечем і щитом у бою. Заприсягаюсь, що
переможу персів, а якщо цар і тоді не задовольнить мою
просьбу, то зречуся свого благородного стану й візьму тебе
за дружину. А втім, я й зараз вважаю тебе своєю дружи-
ною і матір'ю моїх синів, яких мені колись подарує твоє
благословенне лоно.
— Я остання в роду Гамаданів, пане,—рішуче наполя-
гала Нанаї,— і мій обов'язок — зі зброєю в руках виступи-
ти в годину небезпеки на рівних правах з чоловіками. Я не-
мала б спокою ні вдень ні вночі, якби сиділа згорнувши
руки й дивилася, як інші йдуть на смертсльний бій... і ти
разом з ними.
— Я вже заприсягався тобі, що переможу персів, і ще
раз заприсягаюсь у цьому нашою священною вітчизною
та святою нашою любов'ю. Вертайся до Барсіппн й чекай
переможного кінця цієї страхітливої війни. Ніхто не має
права вимагати від мене, щоб я й тебе приніс у жертву.
Свідомість того, що ти жива, додаватиме мені снаги. Думка
про те, що ти в безпеці, сповнюватиме мене відвагою. Твоя
смерть зламала б мене, і я не здатен був би далі боротися.
Послухайся мене, любове моя дорога, дружино моя, кров
моя і життя моє.
Почувши ці, слова, Нанаї затрепетала мов вільхова
сережка на вітрі.
Вона кинулася Набусардарові на груди, обвила руками
його міцну шию, і він зрозумів — вона скорилася. Він пал-
ко обняв Нанаї й притисся щокою до її волосся.
На терасі раптом стало так тихо, що їхнє дихання зда-
валося їм шумом бурі, а падання крапель у клепсидрі —
ударами гонгів.
Та за хвилину цю тишу знову порушив дзенькіт мечів на
плацу.
Набусардар спершу повернув голову на цей звук, а по-
тім сказав:
— Ми повинні розстатися, кохана моя, опоро й щите мій.
Хай береже тебе твій Елліль...
— Коли я знов побачу тебе,-любий мій обранцю? Чи дов-
го триватиме, ця війна? Я навіть не знаю, чи переживу нашу
розлуку...
Набусардар похитав головою.
— Війна з персами, видко, затягнеться надовго, але ми
повинні бути мужніми.
І він поцілував її лоб, очі, перецілував кожен завиток
на скронях і сказав:
— А тепер іди, Нанаї. Пора.
Вона вислизнула з його обіймів, тремтячи всім тілом від
тривоги і щастя.
— Так, мені пора...
Голос її лунав чисто, проте з нотками тривоги, мов гонг,
у якому коваль зачарував свій біль.
. Нанаї поправила на голові шолом, загорнулася в довгий
військовий плащ і пішл.а до виходу.
— Я накажу воїнам провести тебе, щоб з тобою нічого
не сталося. Вони проведуть тебе аж до самої Барсіппи, до
нашого палацу.
— Не бійся за мене. Ось поглянь,— і вона підгорнула
полу плаща. З одного боку на поясі в неї висів короткий
меч, а з другого — плетений батіг.
— І все ж таки я буду спокійніший, коли пошлю з тобою
охорону.
— Жодна душа не впізнає в мені жінку. Навіть вартові
на мосту віддали мені честь як одному з твоїх воєначаль-
ників.
— У Вавілоні неспокійно, моя люба, і все може статися.
А.раптом піднімуть міст, коли ти вертатимешся, що тоді?
— Дай мені грамоту, що я твій гонець, і все буде гаразд.
Набусардар дістав зі столу табличку, скріплену власною
печаткою, і простяг її Нанаї.
— Цього достатньо, навіть якби тебе зупинив сам цар.—
І додав: — Але все-таки будь обережна.
Провівши Нанаї аж до брами, він мовчки й міцно стис-
нув її руки і ще довго після того, як вона поїхала, відчував
на долонях її тепло й ніжність. То було все, що залишилось
йому від неї на довгий час війни.
Начальник охорони допоміг Нанаї сісти на коня, і, виїхав-
ши з .брами ставки, вона помчала вулицями міста назад до
Барсіппи.
Бабілу, Місто Міст, яке пишалося тим, що на його щитах
написано: «Радуйся з богами!», занепало духом. Його охо-
плювала дедалі більша паніка. Всемогутні боги виявились
безсилими зміцнити 'волю людини й розсіяти її страхи. Не-
бесний Мардук, переможець хаосу й покровитель мужно-
сті, не вм-ів розігнати хмари недобрих передчуттів, обер-
нувши тривогу, яка-дедалі зростала в людських душах, на
почуття впевненості, їм залишилося тільки чекати, покірно
чекати на невтішне майбутнє.
Похмурі, як у спекотний аб, місяць смерті, люди покидали
свої оселі, висипали на вулиці й, збираючись купками, роз-
питували один одного про новини. Тисячі найнеймовірніших
пророцтв 'передавалися з вуст в уста. Слово починало хви-
лювати народ, як вітер море. Насувалася буря, буря ни-
щівна.
Вуличкою, де жили гребінники, крокував жрець-учитель.
Його довга ряса чіплялася за кущі винограду, обвішані важ-
кими рожевими гронами. Поголені обличчя й голова вили-
скували, тверді сандалії, взуті на босу ногу, гучно стукали.
Здавалося, він не звертав ніякої уваги на тих, що гомоні-
ли й бідкалися, але раптом, крадькома зиркнувши на одну
з груп, зупинився біля неї.
Дружина плосконосого.майстра-гребінника розповідала:
— Він через- те такий сильний, що його вигодували мо-
локом вовчиці...
— Молоком вовчиці?—дивувалися ті, що слухали.
А однолітнє'хлоп'я рознощиці Ісіби, яке повзало на жи-
вотику за голубом, що перевалювався з боку на бік, підво-
дило кучеряву голівку, ніби розуміючи, про що гомонять
дорослі, й ніби погоджуючись із тим, що від .молока вовчиці
людина й справді робиться сильною,
— Свята правда,— мружився підмайстер, шліфуючи буй-
волячий ріг,— мій брат вантажить на пристані бочки з оло-
вом, яке відправляють до Індії, то він там такого наслу-
хався!
— Гм! —округлила очі лепетуха Села й перестала луза-
ти гарбузове насіння.— Ану, розказуй, що ти знаєш.
— Авжеж, знаю: Кіра вигодувала вовчиця.
Жінки, охнули.
Майстер ворухнув плоским носом, роззявив рот, посту-
кав нігтем по щербатому зубові й недовірливо похитав го-
ловою.
— Майстер мені не вірить,— ображено зітхнув опові-
дач,— але один грек із Корінфа розказував, що вовчиця
народила його від лісового бога, і один перс із Суз це
підтвердив. Через те Кір такий невразливий і непереможний.
Він уміє читат.и чужі думки, викликати бурю й поглядом
спопеляти людські оселі.
По спині в тих, що слухали, пробігли мурашки, а Села
притиснулася спиною до стіни й сказала:
— Якщо все те правда, то я піду до нього, хай він про-
читає мої думки і хай спопелить моє тіло...
— У тебе завжди одне на думці, безсоромнице! — сплю-
нув тдиайстер.— Постривай: Кір таки спопелить твоє тіло,
але разом з твоїм кублом.
Заклавши руки за голову, Села потяглася, мов кішка.
Молодий корабельник, син перекупника рогів, поїдав її
очима. На його засмаглій шиї здулися жили.
— Село,— проказав він півголосом, затремтівши від хви-
лювання.
Та тієї ж миті-Селу застережливо окликнула мати.
— Ха-ха!—блиснула дівчина перламутровими зубами.
Не буде ж вона-зі страхом у серці й смутком в очах че-
кати, поки прийде перський володар. Вона жде від жіп тя
чогось більшого, ніж страх і сльози. Всі її мрії добре знає
комірчина, і вона їй ніколи ні в чому не дорікнула — її ко-
мірчина під чахлою чинарою, оточена розетками кривавих
півоній, комірчина з ложем, м'яким ложем з гладеньких
козиних шкур...
Підморгнувши корабельникові, мовляв, навідайся коли-
небудь до мене, дівчина прослизнула у хвіртку. Корабель-
ник відразу ж подався за нею через двір, ступаючи неслух-
няними тремтячими ногами по її гарячих слідах. Але вона
грюкнула дверима перед самісіньким його носом і розсмія-
лася в комірчині пустотливим молодим сміхом.
— Добре, що пішла,— полегшено зітхнув підмайстер,—
а то весь час тільки хихи тут справляє. Тепер я можу г,ам
.розповісти усе до ладу.— І, докінчивши зубець гребеня з
буйволячого рогу, пвчав:—Нехай мене тут-таки забере-в
підземне царство Ерешкігаль, коли це неправда, що Кіра
привела вовчиця. Кажуть, ніби він навіть на людину не схо-
жий: тіло заросло шерстю, замість рук—лапи, а замість
пальців — пазури. Це_ страховище своєю силою не посту-
пається навіть перед самим Саканом, богом пустелі й диких
звірів!
— Ох,— простогнала Ісіба і, піднявши з землі своє хлоп'я,
пригорнула його до грудей, немовби захищаючи від
біди.
На обличчях у слухачів відбився жах, і тільки майстер-
гребінник непомітно всміхався.
Він знав, що Кір — могутній цар, але знав він також І
те, що ця казочка про вовчицю — суцільна вигадка, аби
задурити людям голови. Не так давно раннього ранку до
його майстерні ввійшов перський купець із кошелем за пле-
чима. Він купив у нього майже всі гребені, оздоблені пер-
лами й тонкою різьбою, щедро заплативши за них золотими
перськими монетами, які горіли на долоні, мов маленькі
сонця. Він до самої ночі просидів у порожній майстерні, го-
монячи з майстром. А коли вже місяць почав сріблити зуб-
часті стіни палаців, мова зайшла й про Кіра, могутнього
правителя країни за Еламськнми горами, куди здійснюють
паломництво пророки; там вони постять, а потім вертають-
ся, осяяні вищою правдою, щоб сіяти її в народі.
Цей купець теж прийшов звідти і, наче пророк-зла-
тоуст, розповідав про Кірове життя, починаючи з са-
мого його зачаття, коли Кір, мов те загублене сім'я, ще
перебував у лоні Мандани, своєї матері, й кінчаючи тим
днем, коли він став володарем Аншану, як і його батько
Камбіз. Отже, Кіра породили Мандана і Камбіз. Мандана
була дочкою мідійського царя Астіага, а Камбіз—сином
перського князя Куруша з правлячої династії Ахсмснідів.
«Кір — царський син, і йому самою долею визначено вла-
дарювати.— Так розповідав перський купець, спершись
ліктями на кошіль і дивлячись у.маленькі очиці гребінни-
ка при світлі місяця, охоронця нічного ноба.— Та і'ого дід,
цар Астіаг,—підкидав він слово за словом,—не злюбив
онука».—«Не злюбив?»—перепитав майстер. «Атож».—
«Гм...»—«Всемогутньому цареві Астіагові, який правив
Мідією й Еламським царством, приснилося, ніби з лона
Мандани виросла величезна виноградна лоза, пагони якої
затінили все його царство. Маги й звіздарі пророкували,
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62