Маргаріта Фігулі. Вавілон

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62

чуттів, і ось той, кому наважилась їх вилити, не відповів
на них.
Це приниження палило її душу пекучим вогнем, надто
тепер, коли вона познайомилася з перським князем. Яка
глибока прірва пролягла між ними! Мабуть, така ж прірва
пролягла й між Вавілонією та Персією.
Батько .відчув гіркоту й глузування в її голосі і ска-
зав:
- Ось як ти тепер розмовляєш. А мені здавалося, що твоє
серце належатиме тільки халдеєві.
- Людині іноді може видатися ще й не таке, любий та-
ту.- І Нанаї гірко всміхнулася.
Тимчасом як Гамадан лаштувався в дорогу, вона задум-
ливо дивилася через відчинені двері в далечінь.
Старий зав'язав на порозі ремінці сандалій і підперезав
паском полотняну сорочку, яка не закривала йому навіть
колін. Потім пригладив долонею волосся й бороду, зняв із
гвіздка шапку, яка захищала від сонця голову, й сказав з
сумом:
- Хай береже тебе Елліль!
- І тебе, тату, теж,-прошепотіла Нанаї.
Вона прошепотіла це зовсім тихо, а коли старий пішов,
ще довго дивилася через двері на поля, що тягліїся за
селом.
У тиші, яка огорнула все довкола, їй раптом видалося,
що вона чує далекий цокіт кінських копит. Він то затихав,
то наростав, то зовсім обривався, то знову лунав. Нарешті
з поля долинуло рипіння водочерпалки і зовсім заглушило
ці звуки.
Тієї самої хвилини Гамадан зустрів вершника, який мчав
галопом, і впізнав у ньому верховного воєначальника цар-
ських військ Набусардара.
- Благородний пане! - вигукнув він і впав ниць у порох,
щоб зупинити коня, який мчав-дорогою.

Кінь звився дибки, ще мить, і він був би розчавив копи-
тами тіло старого.
- Дурень! - сердито вилаявся Набусардар і щосили
натягнув повіддя, щоб кінь не затоптав необережного по-
дорожнього.
Гамадан став навколішки й знову вигукнув:
- Це я, благородний пане, я, Гамадан. Ти мене вже не
впізнаєш?
Тільки тепер Набусардар глянув уважніше на обличчя
подорожнього і справді впізнав у ньому Гамадана.
- Що ж ти несеш мені, Гамадане?
- Звістку про шпигунів, твоя світлість.
Набусардарове обличчя спалахнуло радістю, але одразу ж
згасло і на ньому відбився сумнів, немовби він не вірив у
те, чого так довго домагався.
- Встань, не стій навколішках у пилюці! - сказав він
перше, що спало йому на думку.
Старий помалу підвівся.
- Розповідай! -наказав Набусардар.
Гамадан підійшов збоку впритул до коня й почав пошеп-
ки розповідати' Набусардарові все, що знав про перських
вивідувачів. Очі його вже не сльозилися, коли мова зайшла
про дочку, а переможно сяяли. Чесний Гамадан жертвував
найдорожчим, що в нього було. За свободу й незалежність
вітчизни він приніс у жертву свій найцінніший скарб.
- Тебе за це все достойно винагородять, Гамадане,-
втішав його полководець,- цар винагородить тебе по-цар-
ському, а Набусардар по-князівському.
- Ох, що ти, благородний пане,- прошепотів Гамадан,-
мій рід служить вітчизні не за гроші й не за винагороди.
Мені нічого не треба, бо я зробив це не заради царя й не
заради Набусардара. Я йшов тільки за покликом предків,
про чиї героїчні подвиги у Вавілоні пишуть книги.
- І дочка твоя теж не хоче золота й коштовностей?
- Ми з нею одна плоть і одна кров, у нас однакові дум-
ки й однакові почуття. Дочці моїй теж нічого не треба! Вона
пишається тим, що,- як останній нащадок роду Гамаданів,
змогла принести жертву своїй вітчизні, хоч цією жертвою
стала її невинність, яку зневажив паршивий перс. Та ніхто
з нас нічого не просить у винагороду за це.
- Ми ще поговоримо про це опісля, Гамадане. А зараз
скажи мені: де і як я зможу схопити шпигунів?
- Про все це твоїй світлості скаже моя дочка. Мені
більше нічого невідомо. Все інше вона тримає від мене в
таємниці.

- Твоя дочка зараз дома?
- Вона лежить з пораненим плечем і чекає на тебе. її
вдарили мечем, і через те вона мусить лежати. Даруй, що
твоїй світлості доводиться гаяти час через неї.
- Я б не завагався піти й у самісіньке царство тіней, коли
йдеться про перських шпигунів, не те що до твого дому,-
засміявся Набусардар.
-.Дорогу пам'ятаєш, пане?
- Пам'ятаю.
- Тоді не гайся і їдь. Я прийду трохи пізніше. Вдома,
крім неї, нема нікого, можеш не боятися.
- Хай благословлять тебе боги за ці слова! - подяку-
вав верховний воєначальник і, вдаривши коня, погнав його
галопом до Села Золотого Колосся.

Набусардар вихором влетів у двір старого Гамадана.
Він поспішав не заради його мужньої дочки, в якій не
сподівався упізнати Нанаї. Набусардара підганяла таємни-
ця перських вивідачів. Кинувши поводи на гак біля дверей
сарая, він притьмом побіг до дверей хатини.
Нанаї почула, що в двір прискакав якийсь верхівець. Але
вона й гадки не мала, кого приніс гарячий скакун, чий га-
лоп уже давно звучав у її вухах. Єдине, що вона знала на-
певне, то це те, що хтось приїхав саме до них і не спускала
погляду з дверей, з нетерпінням чекаючи гостя.
За стіною -почулися кроки. Нанаї хотіла підвестися, але
не встигла - прибулий уже стояв на порозі.
Нанаїна постіль була в найтемнішому кутку кімнати, щоб
їй не дошкуляло сонце.
Набусардар зразу навіть не розгледів, кого бачить перед
собою-очі його ще були засліплені'яскравим сонцем.
І тільки тоді, коли вони нарешті звикли до півсутіні, він
побачив постіль, а на ній жінку, і запитав:
- Ти Гамаданова дочка?
- Я Гамаданова'дочка, пане,-відповіла Нанаї й за-
просила його досередини.
- Я - гонець верховного воєначальника військ його
святості царя Валтасара, гонець непереможного Набусар-
дара.
- Заходь, пане..
Вона повторила своє запрошення, і їй раптом перехопило
дух, бо вона з першого ж погляду впізнала у цьому при-
бульці того самого гінця, з яким кілька днів тому зустріла-
ся в Оливковому гаю. Тільки тоді він був в одежі простого
воїна, а тепер в одежі воєначальника, яка йому дуже пасу-

вала. Тоді обличчя його було вкрите пилом, а тепер чисте,
борода старанно розчесана, немовби він приїхав на поба-
чення до дівчини, з якою мав намір з'єднати своє життя.
Поки Нанаї мовчки намагалася перебороти своє хвилю-
вання, Набусардар уражено дивився на неї й пробував по-
яснити собі зв'язок між тією дівчиною, яку він бачив в
Оливковому гаю, і цією, що сиділа зараз перед ним.
Він іще не був цілком певен, але в її волоссі вже впізнав
червонясто-чорне волосся Нанаї, в очах - глибокі блакит-
но-зелені очі дівчини з Оливкового гаю, в чарівному облич-
чі впізнав лице, до якого з таким нетерпінням мчав на коні
в Село Золотого Колосся.
І що .довше Набусардар на неї дивився, то ясніше усві-
домлював, що перед ним Гамаданова дочка, що це та сама
Нанаї, яку він вирішив зробити володаркою свого серця і
яку несвідомо приніс у жертву персам. У скроні йому не-
мовби вдарили барабанні палички вавілонських танцівниць,
кров прилила до голови. В очах у нього потьмарилось і під
ногами загойдалася,земля. Він відчував, що в душі раптом
щось обірвалось і впало на саме дно, як падає проламана
стеля двоповерхового будинку.
Пригнічений подіями останніх днів, верховний воєначаль-
ник мріяв знайти крихту радості в Селі Золотого Колосся,
а тут на нього звалився новий страшний удар. Він хотів ще
.раз упевнитись у тому, кого бачив перед собою, і крикнути,
що це неправда, але його немовби щось зненацька оглушило,
він захитався й раптом утратив рівновагу; подібного з ним
не траплялося навіть на полі бою.
Ледве переставляючи ноги, Набусардар наблизився до
постелі.
Без сумніву, це була вона, Нанаї.
Неспроможний дивитися'їй у вічі, він відвернувся.
Він не міг дивитися у вічі тій, яку хотів любити найпал-
кішою любов'ю. Не міг дивитися у вічі тій, яку сам приніс
у жертву. Не міг приборкати бурю, що шаленіла в його душі.
Мусив пережити ще й це приниження. Ту, котру обрав
собі як єдину надійну опору, зламав своїми ж руками й до-
зволив .так зневажити.
- Що з тобою, пане? - запитала Нанаї.- І як ти дові-
дався, що знайдеш мене в цій хатині?
Набусардар хвилину почекав, поки трохи заспокоїться
його душа, а тоді відповів:
- По дорозі сюди я зустрів Гамадана, і він мені все
розказав. Він іде слідом за мною й незабаром буде тут.
- Отже, ти зустрів мого батька...

- Так. Він сказав мені, щоб я поспішав до його дочки,
від .якої довідаюсь про перських шпигунів. З цими відомо-
стями я повинен негайно повернутися до непереможного
Набусардара. Я й гадки не мав, як не здогадується і мій
пан, що ти-Нанаї, Гамаданова дочка. Я збирався розшу-
кати тебе на пасовищі й сповістити, що ти стала обраницею
Набусардара і що на підтвердження цього він передав тобі
дарунок. Але тепер, коли я знайшов тебе тут і довідався
від батька про твою пожертву, цей дарунок здається мені
-надто скромним.
- Я бачу, що ти мало стикався з нашим родом, інакше
знав би, що ніхто з Гамаданів не служив своїй вітчизні за
винагороду й не приймав дарунки за пожертви.
Набусардар схаменувся і спробував виправити помилку.
- Правду кажучи, цей дарунок не за пожертву й не за
службу цареві - його прислав тобі з любові великий Набу-
сардар.
-Мені прислав його з любові великий Набусардар? Ти
так сказав, гінцю?
Нанаї раптом відчула, що до неї знову повертається дав-
ня мрія.
- Ні, ні! Це неможливо.
- Це правда,-підтвердив Набусардар.
З цими словами він вийняв з-під плаща ебенову скриньку
й поставив її на Нанаїну постіль.
Нанаї зразу ж упізнала на кришці скриньки свій малю-
нок з глиняної таблички, тільки тут він мінився інкрусто-
ваним золотом. Вона підняла кришку й на дні скриньки
побачила підвіску з трьома платівками. На кожній з них
було вигравіювано по строфі її пісні. На застібці вона по-
мітила княжий герб роду Набусардара.
.- Ох'пане,-зітхнула Нанаї, не знаючи, що їй з усім
цим робити.
їй хотілося кричати від радості і плакати від жалю. Во-
на відчувала себе роздвоєною, і кожнії половина думала
по-своєму. Ще кілька днів тому цей знак Нанаї оцінила б
як велике щастя, але після минулої ночі серце її охопило
сум'яття. Вона ясно розуміла тільки одне: цей дарунок не
може прийняти ні як винагороду за свою пожертву, ні як
знак Набусардарової любові. Адже Устіга сказав їй, що за
подібні дарунки вавілонські вельможі купують собі жіночі
ласки. Дона те може допустити, щоб її купували, докори
сумління не дали б їй спокою ні вдень ні вночі.
Закривши скриньку, Нанаї повернула її гінцеві. Той по-
ставив скриньку на стіл.

- Передай, пане, непереможному Набусардарові,- ска-
зала Нанаї,-що я шаную його прихильність і буду йому
вдячна, якщо він цей дарунок відкладе до тих часів, коли
нас поєднає доля. А поки що я вільна дочка вільного бать-
ка, у нас є отара овець, яка дає нам обом усе потрібне до
життя. Передай також, що я любила Вавілон, але тепер не-
навиджу його, бо він безчестить і наказує безчестити' май-
бутніх халдейських матерів.
Нанаї згадала при цьому слова.Устіги, який змалював їй
розпутні звичаї, що панують у столиці.
Та Набусардар витлумачив її слова по-своєму: він вирі-
шив, що вона мала на увазі власну чистоту, яку змушена
була принести в жертву персам за наказом Вавілона.
І це ж він сам віддав такий наказ, і ось тепер життя
жорстоко покарало його за те: там, де сподівався знайти
найвірнішу любов, знайшов гнів і неласку.
Він уже давно втратив прихильність Есагіли, прихиль-
ність царя висить на волоску, жителів столиці він настроїв
проти себе своїм планом оборони, а прихильність Нанаї
втратив мимоволі. Тепер у нього залишилась тільки армія.
Чи, може, спробувати відкритися Нанаї й усе виправити?
Гонець верховного воєначальника не сміє благати в неї
прощення, але Набусардар може його випросити. А якщо
Нанаї йому все одно відмовить? Тоді він може примусити
її й домогтися любові силою. Та чи потрібна йому така си-
лувана любов? Хіба він не заслуговує любові палкої й
щирої, яка допомогла б йому виконати те, що він задумав?
І, щоб остаточно все з'ясувати, Набусардар запитав На-
наї ще раз:
- Отже, Гамаданова дочка відхиляє дарунок і прихиль-
ність непереможного Набусардара?
- Так, пане, Гамаданова дочка дякує за цей вельми
щедрий дарунок. Але. вона не може прийняти його, бо за
подібні коштовності вавілонські вельможі купують собі
Тільки пестощі жінок, а я не продаюся. Я любила Набусар-
дара, бо не знала, що таке Вавілон. Тепер, коли я це знаю...
Нанаї раптом збентежилася, бо й сама не хотіла вірити в
те, що збиралася йому сказати. Навіть знаючи про розпу-
сту, яка панувала у Вавілоні, не переставала любити На-
бусардара. Вояа усвідомила це зараз, усвідомила остаточ-
но. її любов і справді подібна до піраміди Хеопса, яка існує
справіку й існуватиме вічно. Але її пронизував гострий
біль від думки про те, що вона повинна належати Набу-
сардарові, як усі ті жінки, котрих він досі мав. Ні, він
змушений буде дати доказ їй своєї чистої любові,- тільки

тоді вона прийме його дарунок, тільки тоді піде за ним,
мов вірна собака. Він повинен дати їй хоча б такий доказ
своєї любові, який їй минулої ночі дав у підземеллі Устіга.
І Нанаї повторила в думці його слова:
«Я не можу дати тобі ні золота, ні срібла, ні коштовно-
стей, бо все своє майно я пожертвував Персії. Зате я можу
дати тобі себе таким, яким ти бачиш мене перед собою.
Якщо тобі миліші коштовності й золото, то шукай їх собі
деінде, але якщо тобі миліша доброта, любов і правда, то
вибери мене. Я буду для тебе тим, чим для рослини є. зем-
ля, з якої вона виростає і яка її живить. І пам'ятай, що рос-
лина, пересаджена в золото, гине».
Так мав би сказати їй і Набусардар. Та Набусардар хоче
вирвати її коріння з землі й пропонує їй золотий грунт, хоч
наперед знає, що вона в ньому загине. Чому боги дозволили
їй пізнати Устігу? Чому вони не дозволили їй знати тільки
одного Набусардара?
Остаточно заплутавшись у своїх почуттях, Нанаї додала:
- Перекажи все це непереможному... і...- Вона не до-
кінчила. ...
Перемагаючи біль у серці, Набусардар запитав:
- Невже я повинен жорстоко розбити надії, всі надії,
якими жив мій пан?
- Так, нехай він знає, що не всі жіночі серця відмика-
ються золотими ключами, як у Вавілоні. Скажи своєму
панові, що, крім золота й коштовних каменів, існує ще й
честь.
- Невже ти вважаєш Набусардара людиною без честі?
Вона сумно всміхнулася.
- Попроси, щоб він розповів тобі про свою пригоду в
Мемфісі, і ти сам у цьому Переконаєшся.
- Про пригоду в Мемфісі? - здивовано повторив Набу-
сардар.
Це була правда - колись давно він навчався в Єгипті, в
мемфіському військовому училищі. Він вів там безтурбот-
не й бурхливе життя. І це теж була правда. Обдаровував
золотом і коштовностями коханок. І цього він теж не при-
ховував. Але хіба сини всіх халдейських вельмож поводи-
лись інакше? Тож чи варто надавати цьому значення?
Тоді ж у Мемфісі жив і молодий перський князь з очима
святого. Звали його Устіга, і він дуже подобався сентимен-
тальним єгипетським дамам та сором'язливим єгипетським
дівчатам, вихованим у цноті. Для нього завжди були відчи-
нені двері до найповажніших родин, і він провадив час із
шляхетними дочками Мемфіса. Набусардар із заздрощів

спокусив його вибранку, і та з відчаю кинулась у Ніл.
Про цю свою пригоду Набусардар не любив згадувати. Це
був один з найнеприємніших спогадів про стовежий Мемфіс.
Сталося це давно, роки минали, і Набусардар, змужнів-
ши, забув про цей гріх молодості. І ось тепер Нанаї нага-
дала йому про нього. Він ніяк не міг зрозуміти, звідки вона
про це довідалась. У круговерті здогадів майнула думка
про перських шпигунів, і він спробував упіймати нитку,
яка б вивела його з цього лабіринту. Цілком можливо, що
серед перських вивідачів був також князь з очима святого,
на ім'я Устіга. Тільки він один міг огудити його перед На-
наї й похитнути в ній почуття відданості.
Через те Набусардар вирішив перевести розмову на ін-
ше. Він заговорив про військові справи, сподіваючись ми-
мохіть вивідати, до кого тепер прихильне Нанаїне серце.
Відмовивши йому в своїй вірності, вона навряд чи відмо-
виться виказати йому перських вивідачів.
- Отже, ти не приймаєш дарунка, й підставою тобі для
цього служить Набусардарове хлоп'яцтво, хоч Набусардар
давно вже зрілий муж, а хлоп'ячі витівки, як відомо, муже-
ві не властиві. Та я не маю повноважень говорити замість
нього. Я тільки гонець верховного начальника, і його сердеч-
ні справи - не моє діло. Дарунок я йому поверну, а зараз
хочу тебе, дочко Гамадана, попросити, щоб ти передала
йому обіцяні відомості про персів.
- Твій пан уявляє все це надто спрощено.
- Ти вже не хочеш виказати персів Вавілонові?
- Вавілон не має на них аніякісінького права...
- Що ти сказала? Вавілон не має на них аніякісінького
права? А чи знаєш ти, що армія царя Кіра оточила нашу
країну з трьох боків? Чи усвідомлюєш ти, що за цих обста-
вин граєшся зі смертю?
«Армія царя Кіра оточила нашу країну з трьох боків.
Невже це можливо?» - промайнуло в голові Нанаї, і руки
її опали. Але вона швидко отямилася. Виходить, Устіга
брехав їй, запевняючи, що в персів немає ворожих намірів
щодо Вавілонії. Чи, може, він про це нічого не знав? Та як
він може про це нічого не знати? Адже Устіга служить у
перській розвідці. Хіба ж таке можливе, щоб він нічого не
знав? Невже й він вирішив її ошукати?
Губи її затремтіли і вона розпачливо глянула на гадано-
го царського гінця.
- Ну то як, ти .викажеш Вавілонові перських шпигунів
чи волієш радше позбутися власної голови? - запитав той,
бо вона все ще мовчала.

- Не суди поспіхом, бо ти не знаєш, що я хочу сказати.
Ти перебив мене, а я хотіла сказати, що на цих перських
шпигунів має право Набусардар, а не Вавілон. Йому я їх
і видам.
: - Оце вже інша річ.
- Але йому теж я видам їх тільки за однієї умови.
- Час іде, дочко Гамадана. Я повинен якомога швидше
повернутися з відомостями у ставку верховного команду-
вання. Кажи мерщій.
- Ти надто нетерплячий, та я тебе не затримаю. Якщо
перси стоять на наших кордонах, то я знаю, в чому мій
обов'язок.
Нанаї знову згадала, як Устіга запевняв, що в персів не-
має лихих намірів щодо Вавілонії, і її охопив відчай. Усе
здавалося складним і заплутаним. Ще заплутанішим, ніж
рибальські сіті після бурі.
- Я знаю, в чому тепер полягає мій обов'язок,- вела
?она далі.- Отож слухай: хай завтра о цій порі сюди при-
їде сам Набусардар. Ось тут, біля мене, сидітиме перський
шпигун. І це буде не хто інший, як сам начальник перських
шпигунів у Равілонії, Він князь, і його рід дуже знатний.
Я не вимагаю, щоб з ним поводилися як із князем, але хочу
й ставлю це як умову, щоб ніхто не смів посягнути на його
життя.- Нанаї суворо глянула на воєначальника, очі яко-
го горіли нетерпінням.- Так, життя за життя. Шпигун, яко-
го я видам Набусардарові, врятував мене від смерті, коли
на мене накинулись жерці Есагіли, і я зобов'язана віддя-
чити йому тим же.
Вона все ще дивилася на воєначальника суворим погля-
дом, немовби хотіла підкреслити свою непохитність.
- Якщо Набусардар не зможе поручитися мені, що ви-
конає цю умову, то шпигуна я йому не видам і радше на-.
кладу власною головою.
- Ти, бачу, виявляєш надто велику прихильність до
цього перського вивідача, і мало хто з халдеїв зможе ви-
правдати твої почуття,- сказав Набусардар, приголомше-
ний цією Нанаїною вимогою й непохитністю.
- Мені байдуже, що ти думаєш про мої почуття, гінцю,
байдуже й те, що про них подумає сам Набусардар. Так
мені чинити велить моя честь, і так чинили всі мої предки.
Я пообіцяла, що не видам цю людину на смерть, поки сама
жива. Тільки вбивши мене, ви зможете позбавити його
життя. Передай це Набусардарові, а також не забудь ска-
зати, що завтра я чекатиму на нього.- Нанаї хвилину по-
мовчала.- Я чекатиму на нього разом із шпигуном, який

сидітиме біля мене й нічого не підозрюватиме. Він обіцяв
розказати мені про юність великого Кіра, свого славетного
царя. І поки розповідатиме мені про Кіра...
Нанаї змовкла і втупила непорушний погляд у стелю.
Вона знову повернулася думками до минулої ночі. їй зда-
валося, що в кімнаті ще й досі звучать слова перського
князя.
- Чому й ти вирішив обплутати мене брехнею, Устіго?-
прошепотіла дівчина й затулила обличчя руками.
Набусардар виразно почув ім'я Устіги й весь пересмик-
нувся.
Отже, це таки Устіга. Передчуття не обмануло його. Це
він відібрав у нього Нанаї, а тепер хоче відібрати й коли-
ску його предків. Та Набусардар достатньо сильний для
того, щоб знову повернути собі Нанаї й захистити вітчиз-
ну. Замолоду вони вже стояли один супроти одного і тепер,
у зрілому віці, знову зітнуться, як люті вороги. Хоч обидва
вони тверді й непохитні, та один з них мусить упасти. Від-
тепер серце Набусардарове назавжди скам'яніє. Він знову
буде таким, як був раніше, коли всі ховалися від самого
лише цокоту копит його коня. Він буде таким, як був раніше,
коли не знав ні до кого жалю. Тоді він був суворим і жор-
стоким, і йому корився весь Вавілон. Нині ж, коли він за-
хотів стати сердечним і добрим - його покинула та, без
якої він уже не мислив себе.
Набусардар стиснув губи і подивився на ту, яку хотів
прихистити і в своєму серці, і в барсіппському палаці. Вісо-
ну, шовків і серпанку звелів накупити для неї. Ароматних
мастей і пахощів наказав приготувати. Вважав її найвір-
нішою й найвідданішою з людей... А тепер?
Воістину все марнота марнот, як сказав колись цар
Соломон. Усе марнота марнот і невимірна душевна нудьга.
Ще кілька днів тому ця дівчина любила Набусардара
любов'ю, міцною, мов граніт, і раптом...
Але він більше про це не думав. Ні про любов, ні про
.людяність. Меч - ось єдина опора, яка ще ніколи не ви-
слизала зрадливо йому з. руки. Меч буде його другом і ко-
ханою. Меч не зрадить, і він покладатиметься тільки на
нього. З мечем у руці він увійде завтра до цієї оселі й по-
кладе край усім своїм мукам. Устіга стане його бранцем,
а над Нанаї він зглянеться'лише тоді, коли вона впаде пе-
ред ним навколішки й слізно благатиме прощення.
- Отже, завтра, дочко Гамадана,- сказав він рішуче,-
завтра о цій самій порі.

Нанаї відкрила обличчя. На ньому застиг страдницький
вираз.
- Так, завтра,- опанувала вона себе,- завтра, тільки
ти мені ще не сказав, чи захоче непереможний Набусар-
дар поручитися своїм життям за життя полоненого перса.
- Я ручуся тобі за нього, дочко Гамадана,- сказав він.
- А Набусардар?
- Він уповноважив мене вирішувати від його імені всі
військові питання. Отже, Набусардар своєю честю і своїм
життям ручиться тобі за життя цього перса.
Набусардар погордливо всміхнувся, неспроможний проба-
чити їй співчуття до ворогів.
Нанаї не зрозуміла цієї усмішки.
Коли він уже повернувся й пішов до виходу, вона гукну-
ла навздогін:
- А дарунок, пане? Ти залишив його на столі.
Набусардар удав, що не чує, і вийшов. Але в вухах йому
все ще бриніли її останні слова, і їхній холодний звук шма-
тував душу й руйнував, ламав, нищив усе в його нутрі,
мов снігова лавина, що сповзла з ассірійських гір.
Після того як Набусардар поїхав, Нанаї встала з посте-
лі. Вийшовши у двір, вона встромила в землю перед хати-
ною дерев'яний кілочок - саме там, де в цю хвилину кін-
чалася тінь від вербового піддашка. Завтра, коли тінь тор-
кнеться цього місця, сюди приїде Набусардар, щоб схопити
Устігу.

Князь Устіга сидів у корчмі. Це був найбільший і найгар-
ніший будинок у Селі Золотого Колосся.
Стіни корчми були змуровані з цегли двох кольорів.
Складені хитромудре одна на одну, цеглини утворювали
візерунок, характерний для провінційного архітектурного
стилю. Кімнати в корчмі були просторі; одні з них призна-
чалися для багатих гостей, і там подавали страви в доро-
гому посуді, другі - для людей простих, і посуд тут теж
був дешевий. На полицях стояли мідні й бронзові чаші,
скляні й глиняні глеки, а мандрівників знатного стану че-
кав посуд зі срібною й золотою каймою. Для села ця корч-
ма була просто-таки розкішна.
Про її власника Зефа подейкували, буцімто він розбага-
тів на хабарах, беручи їх у чужоземців як член народних
зборів. Він виклопотував для них дозвіл вільно займатися
тут своїм промислом. Особливо розщедрювалися фінікійці,
добуваючи собі через нього всілякі привілеї. Золото сипа-
лося на Зефа, мов із повного мішка. Він скрізь мав своїх

людей, яким платив за зроблені йому послуги. Про нього
казали, що він умів підбирати ключі навіть до найнепри-
ступніших натур.
Одного разу фінікійський купець привів до нього якогось
багатого іудея. Вони домовилися, що Зеф допоможе замож-
ним іудеям одержати права вавілонських громадян. Ішлося,

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62