Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
- Так. Жінки з обозу. Під час бенкетів їм дозволяється
відвідувати намети і проводити ніч у втіхах,- пояснив
воєначальник.
Жерці Мардука подивилися в той бік, звідки наближа-
лися до наметів жінки та дівчата. В руках вони несли музич-
ні інструменти, фігури тритонів і божків, мушлі й пахощі.
Танцівниці йшли вихитуючись, флейтистки награвали лю-
бострасні мелодії, а співачка чарувала своїм співом і по-
глядом.
Лише тепер починалися справжні веселощі. З настанням
сутінків дедалі гучніше лунали пісні та буйний сміх, дзве-
ніли металеві чаші, булькало вино з ассірійських виноград-
ників, чувся тихий і пристрасний шепіт.
Зійшов місяць. Оточений мерехтливо-золотистими зірка-
ми, він, здавалося, теж справляв бенкет за прикладом лю-
дей на землі. Округле обличчя його усміхалося й задово-
лено лило з височини своє сріблясте світло.
Цим сріблом був облитий і царський намет, де разом з
іншими бенкетували також халдейські жерці. У просторо-
му шкіряному наметі сиділи вельможі, і серед них поло-
нений лідійський цар Крез, який став Кіровим другом. Нав-
проти них веселилися воєначальники, серед яких сидів та-
кож Сан-Уррі з приставленим до нього воєначальником із
служби князя Устіги. До свого столу Кір запросив і стар-
ших, і молодших воєначальників, і навіть простих воїнів,
бо цінував їх не менше, ніж полководців. Він запросив пе-
реважно тих, хто відзначився в недавніх битвах. Кір пильно
стежив за тим, щоб нікого не скривдили, і намагався ста-
витись до всіх однаково, бо хотів мати не тільки добре па-
вчену й хоробру, а й вірну та надійну армію.
В наметі, прикрашеному гірляндами з розмарину, спов-
неному веселого співу двірських музикантів та гусїих аро-
матів вишуканих страв, веселощі дедалі наростали. Коли
ж довкола столів' зазвучали бубни, флейти і ліри, радості
бенкетарів не було меж.
У Кіра заблищали очі. Тому, хто в цю хвилину зазирнув
би в них, здалося б, що він дивиться на поверхню чистої,
бездонної криниці.
Нараз один із старших воєначальників підніс чашу і ви-
гукнув:
- Живи вічно, благословенний богами!
Воїни дружно підтримали його.
Кір подякував кивком голови. Відкинувшись на подуш-
ки, він сидів на своєму золотому ложі, вистеленому шов-
ками.
йому прислужувало двадцять чарівних царівен і князі-
вен, яких він отримав у дар від правителів підлеглих країн.
Вони наввипередки підносили своєму володареві наїдки й
напої, кожна власноручно пропонувала йому страву на зо-
лотій таці або напій у золотій чаші. Та з них, на якій Кір
зупиняв свій погляд, повинна була підійти до нього. Він на-
магався бути справедливим і по черзі підпускав їх до
себе.
Хоча більшість із них було подаровано Кірові тільки з
однією метою,- щоб у слушну хвилину вони позбавили
його життя,-в присутності царя кожна з них мимохіть за-
бувала про своє завдання. Він справді був великий володар
і вмів гасити в людських серцях ненависть до себе. Хто ра-
ніше ненавидів царя, той закохувався в нього, пізнавши
його зблизька. Нарешті дійшло до того, що подаровані ца-
рівни й князівни з підлеглих держав почали ревнувати одна
одну до Кіра, і найщасливішою вважала себе та, якій він
велів розв'язати хоча б шнурки на своїх черевиках.
І тільки одна князівна стояла перед Кіром з незворуш-
ним обличчям і каменем на серці, щоразу даючи йому від-
чути, що вона лише його рабиня. Однак Кір охоче розмов-
ляв з нею й завжди відпускав її від себе останньою.
Ось і зараз вона останньою піднесла йому чашу, і цар
пив, пильно дивлячись їй у вічі.
- Ще одну,-промовив він, дозволяючи князівні ще раз
обслужити себе.
Вона знову піднесла йому повну чашу, і цар знову, не-
квапливо потягуючи вино, ще пильніше глянув їй у вічі.
Нарешті він сказав:
- Сядь до мене на ложе, Хрисанто. Тобі годилося б
розважити царя, але цього разу цар розважить тебе, бо ба-
чить, що радість на твоєму обличчі ще менша, ніж те зер-
но, яке дзьобають птахи, Тебе не звеселяє ні вино, ні пісня, ні
золото, ні дороге вбрання. Я хочу, щоб ти бодай сьогодні
розважилася разом з нами. Твоє сумне обличчя й на ме-
не наганяє смуток, а я не хочу сумувати. Що ти просиш
у свого царя? Що може тебе розвеселити?
- Людина неспроможна повернути мені те,- холодно
відповіла князівна,- що вона принесла колись у жертву
богам.
- Що ти хочеш цим сказати?
- Згадай про Сарди, царю, і ти все зрозумієш.
- Ти маєш на увазі мою перемогу над Сардами?
- Твою перемогу і смерть того, кого я кохала й кого ти
наказав спалити на площі. Тепер щоразу, коли ти на мене
дивишся, мені здається, ніби й моє тіло лижуть язики по-
лум'я, які вкоротили йому віку. І щоразу, коли я подаю
тобі вино, мені здається, ніби я підливаю оливи у вогонь,
який спопелив його тіло. Тільки-но гляну на тебе - і переді
мною відразу ж постає вогнище на площі в Сардах. Бла-
гаю тебе, царю,- відпусти мене. Мені байдуже, чи ти за-
шлеш мене в гори, де никають хижі звірі, чи простромиш
мечем, чи віддаси на поталу своїм воїнам,- бачити тебе
понад мої сили.
Хрисанта готова була вже до всього й не боялася навіть
смерті. Вона ненавиділа Кіра і його панування, бо похо-
дила зі знатного лідійського роду, який досі не змирився з до-
лею, вготованою йому перським царем. Благала в душі бо-
гів, щоб вони скарали його за це, і найкращою відплатою,
на її думку, була б поразка Кіра у війні з халдеями. Якби
в цій війні похитнулася його могутність, то впало б усе
перське царство. Різноплемінна держава розсипалася б, наче
розв'язаний сніп соломи. Кожне плем'я знову здобуло б сво-
боду. Халдеї мусять перемогти, щоб урятувати інші народи.
Лідія теж збиралася посприяти цьому рятунку й виступи-
ти проти Кіра на боці Вавілонії, але Кір випередив її. Він
напав спершу на слабшу Лідію та сусідні з нею країни, а
могутнє царство халдеїв залишив собі насамкінець. На
Лщію він напав так несподівано й захопив так блискавич-
но, що халдеї не встигли прийти їй на допомогу. Так Кір
підкорив найбагатшого з північних царів - Креза. Одного
не розуміла князівна в трагедії своєї вітчизни: як полоне-
ний цар Крез міг стати Кіровим другом? Ба навіть біль-
ше-він став його радником і тепер супроводжує Кіра
у всіх походах. Крез вирушив з ним ось і в цей похід -
на Вавілонію, хоч Лідія уклала з Валтасаром союз.
Крез і сьогодні сидів за бенкетним столом у Кіровому
наметі, й Хрисанта глянула в його бік. Оточений перськи-
ми князями, він весело розважався. Хрисанта обпекла його
сповненим ненависті поглядом, але Крез тільки люб'язно
всміхнувся їй і з таким незворушним виглядом відпив вина
із чаші, ніби кращої долі для себе вже й не бажав. Вона
не розуміла цієї дивної зміни в ньому. Наймогутніший
після вавілонських царів, Крез тепер охоче служив персько-
му завойовникові. Чи, може, він такий мудрий, що з усіх
лих зумів вибрати найменше? А може, вважає, що люди-
на тільки тоді щаслива, коли вміє задовольнятися тим, що
має? Хрисанті жаль було свого царя, і вона знову оберну-
лась до Кіра.
•Кір розмірковував над її останніми словами: «Бачити
тебе-понад мої сили», їх можна було розцінити як най-
тяжчу образу, і цар міг її жорстоко покарати.
Але привітний вираз Кірового обличчя лишився незмін-
ним. Очі його випромінювали те саме сяйво, що схоже було
на вигравання іскристого вина в золотій чаші, яку він три-
мав у руці. Гострий Хрисантин докір ранив його, мов меч,
у самісіньке серце, та він і знаку не подав. Кір завжди
намагався схилити на свій бік якомога більше людей і не
любив, коли хтось із наближених почував неприязнь до
його особи.
Незворушність Кіра роздратувала Хрисанту, і вона ущип-
ливо зауважила:
- Царю, ти щойно почув з моїх вуст зухвалі слова, які
я сказала для того, щоб ти позбавив мене життя. Я хотіла
розсердити тебе. Хотіла, щоб ти мене вбив. А ти терпиш
це, як ті, що звикли до принижень.
Кір спокійно відповів:
- Я через те й царюю, що здатен витерпіти більше, ніж
інші. Який же би я був володар, коли б дозволив розпалити
себе і втратив розважливість? Але я скажу тобі інше, Хри-
санто. Цар Кір мріяв і мріє оточити себе тільки друзями
й відданими людьми. Своїх друзів він частує з царського
столу й одягає в царські шати, щоб показати, як поважає
їх. Я не роблю різниці між собою і простим воїном, бо ми
всі рівні. Аби довести це, на учтах я велю пригощати спер-
шу воєначальників і простих воїнів, а собі дозволяю пода-
вати в останню чергу. Перський цар п'є нітрохи не краще
вино, ніж те, яким він частує своїх воїнів. А перська цариця
носить нітрохи не краще вбрання, ніж лідійські царівни, які
живуть при нашому дворі. Твій цар, великий і мудрий Крез,
вчасно зрозумів це і став моїм другом. Чому ж ти, Хрисан-
то, навмисно розпалюєш у своєму серці ненависть до мене?
Тобі чогось не вистачає? Я знаю, ти скажеш, що в тебе
відібрали батьківщину. Та це тимчасово, повір мені. Я по-
верну лідійцям їхню землю, і вона буде вільною в межах
Великого Перського царства. Я не прагну зробити народи
рабами. Я хочу лише об'єднати всі народи Старого Світу
в одну велику родину, щоб забезпечити їм спокійне і щас-
ливе майбутнє. Коли ця війна скінчиться, для всіх нас на-
стане золотий вік. Ми всі житимемо в любові, правді й до-
статку. Це обіцяю тобі я, цар перський. А зараз сядь біля
мене, Хрисанто, і заспокойся.
Князівна присіла на краєчок його ложа, але груди її все
ще високо здіймалися від обурення,
Решту царівен і князівен Кір відіслав до музикантів, які
усолоджували його слух співом і музикою. Він побажав,
щоб вони втішили його серце танцями.
Всі царівни і князівни, які однаково любили царя, вийшли
на підвищення, вистелене килимами, й почали виконувати
його улюблений танець. Кір задивився на них, милуючись
їхнім мистецтвом. Стежив за кожним їхнім рухом і задо-
волене всміхався. Очі його горіли вогнем.
Прислужниця, яка саме подавала воєначальникам пече-
ню з сарни, помітила, що Сан-Уррі не спускає з Кіра очей.
Вона подумала, що він милується його мужньою красою.
Але вона .помилялася. Сан-Уррі вражено стежив за тим,
як цар поводиться з людьми.
Воєначальник зі служби Устіги перехопив його погляд і
зауважив:
- Не дивно, халдейський князю, що наш цар привернув
твою увагу... Красою з ним, кажуть, не може зрівнятися
жоден пере.
Інший докинув:
- Замолоду, коли він жив серед юних мідійців у свого
старого батька, царя Астіага, Кір усіх зачаровував своєю
красою.
Розмову підтримали ще декілька воєначальників; не пе-
рестаючи пригощатися, вони навперебій розповідали Сан-
Уррі:
- Він рано змужнів, і нині мало хто може зрівнятися
з ним силою та відвагою.
- Нині його вважають найкращим правителем усіх ча-
сів. Він наділений винятковими рисами - глибокою людя-
ністю, справедливістю, мудрістю й непомильною прозірли-
вістю.
- Це він створив нашу Персію. До нього вона була
подрібнена на багато племен, які ледь животіли й не уяв-
ляли собі кращого життя. Він об'єднав їх усіх в одну дер-
жаву і за короткий час поставив її в .ряд наймогутніших
держав світу.
- Хай благословлять його боги за те, що він запровадив
у нас і нові звичаї, і нові порядки. Хай оберігають його
боги! - вигукнув один з воєначальників і підняв чашу.
Усі випили до дна.
Сан-Уррі не треба було так докладно розповідати про
Кіра: в Вавілонському царстві добре знали про тс, що він
насаджує в себе на батьківщині все добре й корисне, всу-
переч знаті прагне полегшити життя простолюду. Себе ж
він оточив багатством, а свою резиденцію в Екбатанах пе-
ретворив на пишний палац, його двір утопав у такій же
розкоші, як і двори єгипетських фараонів, мідійських, лі-
дійських, ассірійських, сірійських, фінікійських та вавілон-
ських царів. Але Кір не хотів бути правителем тільки за-
ради того, щоб купатися в золоті. Він думав передовсім
про царство й підданих. Запровадив новий державний уст-
рій і закони для його захисту. Кір розумів, що незадоволен-
ня в народі - найнебезпечніший ворог згуртованості й мо-
гутності. Через те він намагався правити так, щоб народ
був ним задоволений, щоб був відданий своїй вітчизні і
до того ж мав почуття власної гідності. Кір дбав про на-
род і бачив у ньому не безлику масу, а живих людей. Він
прагнув знати кожне місто, кожне село, кожне поселення
в своєму царстві. Як полководець, намагався запам'ятати
ім'я кожного свого воїна, бо вважав, що так само, як ре-
місник пам'ятає назви всіх своїх інструментів, так і він,
цар, має пам'ятати імена тих, хто виконує його волю.
За цю увагу люди платили великому цареві любов'ю. Вся
Персія любила свого царя, але Кір мріяв про те, щоб його
любили й підкорені народи. Тому Кір не садовив у в'язни-
цю їхніх царів, а просто вивозив для певності до Екбатан,
оточивши всіма вигодами й схиливши цим їх на свій бік.
У кожній країні він залишав попередню форму правління,
не міняв чиновників, а тільки встановлював над ними свій
нагляд. У тій країні, яка добровільно підкорялася Персії,
нікого не можна було кривдити, ні в кого не можна було
відбирати майно, безчестити жінок. Але ж ці накази вико-
нували звичайні люди, хоч і виховані відповідно до вимог
суворої Кірової моралі. Після тривалого перебування на
чужині вони за прикладом місцевих чиновників теж по-
чали брати хабарі та кривдити підкорений народ. Цим вони
зводили нанівець благородні задуми великодушного царя
і замість омріяної Кіром любові всіх народів викликали
до нього ненависть.
Сповнений найкращих намірів, Кір звелів сісти на своє
ложе й Хрисанті, хоч та відверто ненавиділа його.
Коли князівна сіла, він нахилився до неї й лагідно за-
питав:
- А може, ти не віриш царевому слову й думаєш, що
він тільки базікає про любов і справедливість, за які його
армія проливає кров?
- У мене вже немає нікого, з ким я могла б жити в лю-
бові й справедливості. Мені вже нема чого чекати від твоєї
справедливості й нема чого радіти твоїм перемогам, царю.
Ти вбив обранця мого серця.
- Я наказав стратити бунтівника і не знав, що він -
твій коханий. Та якби й знав, то все одно не помилував би
його. Я мусив це зробити, Хрисанто, зрозумій мене. У своїх
Сардах ти змалечку чула розповіді про війни. Пригадай,
як скіфські племена вдерлися до Лідії й спустошили вашу
країну. Моя жорстокість у порівнянні з їхньою-це крап-
ля в морі. Тож підведи голову й глянь мені у вічі.- Кір
узяв дівчину за підборіддя й повернув до себе її голову.-
Вже хоча б заради дружби з Крезом,- провадив він далі,-
я не хочу, щоб ти почувала себе тут скривдженою. На світі
немає непоправних утрат. Може, ще знайдеться вельмож-
ний перс, який замінить тобі. твого обранця. Ти можеш
вільно вибирати, кого сама захочеш, але я, Хрисанто, з по-
ваги до твого царя ладен віддати тобі за чоловіка одного
з найкращих мужів Персії. Ти бачила в моєму дворі в Ек-
батанах князя Устігу, якого я півроку тому послав з дер-
жавним дорученням за межі Персії. Мені здається, що ти
змогла б покохати мого улюбленця Устігу. Викинь із сер-
ця ненависть, і він буде твоїм. Після царя в Персії немає
людини, достойнішої за нього.
-Ні, царю,-відповіла Хрисанта.-Разом з обранцем
мого серця вмерла й вільна Лідія. І тепер я вже нічого не
чекаю від життя.
- Жінки часто бувать нерозважливі,- сказав Кір,- але
ти погано знаєш моє серце. Я-людина, воїн і цар. Я за-
пропонував тобі те, що може дати людина, і те, що в спро-
мозі царя. Залишається ще дар воїна. Тож дарую тобі свобо-
ду. Ти можеш покинути наш табір. Коли ти хочеш піти, Хри-
санто? - запитав він.- Я накажу воїнам відвести тебе
туди, куди ти сама забажаєш.
- На світанку,- відповіла князівна,- щоб не йти під пе-
кучим сонцем.
На. світанку цар звільнив її, й під охороною кількох вої-
нів вона залишила табір. Діставшись берега Євфрату, Хри-
санта переночувала в рибальській хатині, виміняла в госпо-
даря за золоту пряжку від сандалії човен і попливла вниз
за течією, сподіваючись добратися до Вавілона. Хрисанта
хотіла розповісти Набусардарові, де знаходиться табір Кі-
ра, а головне повідомити, що його зрадив Сан-Уррі. Кірові
наложниці шепотілися, що він привіз якісь важливі доку-
менти, і в Вавілоні, напевне, зрозуміють, про що мова. Зрад-
ник Сан-Уррі й завойовник Кір мають бути покарані, а на-
роди - визволені з-під перської кормиги. Визволиться і її
вітчизна, вітчизна всіх мужніх лідійців.
Але бідолашна Хрисанта не допливла до Вавілона. Бист-
ра течія у верхів'ї Євфрату перекинула її вутлий човен,
сплетений з лози і обмазаний смолою. Князівна пішла на
дно, а коли хвилі знову винесли її на поверхню, вона була
вже мертва.
Про її безглузду смерть Кір довідався лише перегодя.
Серце його огорнув смуток, і той, хто бачив царя в ті хви-
лини, міг навіть подумати, що він захворів - така глибока
туга була в його очах.
«Так уже, видно, влаштовано цей світ: одне життя зга-
сає, а друге зароджується, любов умирає й знову воскресає.
І все ж таки Хрисанта не повинна була відійти до царства
тіней з ненавистю в серці,- гірко думав цар.- Перед тим
як вступити до царства мертвих, вона мала б звільнитися
від почуттів, котрі плямують людину в очах бога добра й
правди».
Ніхто з гостей навіть не помітив, що Хрисанта пішла.
Після випитого вина настрій у них ще поліпшився.
Лише Сан-Уррі не відчував повного задоволення. Він не-
терпляче ждав тієї хвилини, коли цар винагородить його.
Нарешті Кір покликав його до себе й особисто почепив на
шию золотий ланцюжок.
На підтвердження своєї відданості Сан-Уррі сказав:
- Вважай мене своїм найвірнішим слугою, царю царів,
бо я хочу служити тобі вірою й правдою. У війні з царем Вал-
тасаром ти можеш розраховувати па мене. Я готовий по-
вести на битву будь-який загін, котрий ти мені довіриш.
Не можна сказати, що Кір йому не довіряв, просто він
вирішив скористатися його військовими здібностями після
штурму Мідійського муру. Лише тоді, коли вони опиняться
по той бік укріплень, він знайде для нього відповідне зав-
дання.
Поволі благословлялося на світ.
Зірки немовби всмоктували темряву в небо, а дерева й
трави - в землю. Заясніло на сході, почало зоріти й на
півночі. Нарешті настав ранок, повен світла й золотистого
сонячного проміння.
Учта у військовому таборі Кіра закінчилася. Минув єди-
ний за весь спекотний серпень день перепочинку й весе-
лощів.
Перська армія готова була виконати останнє завдання,
яке поклав на неї цар. Монолітна, стояла вона на північ
від Мідійського муру й чекала наказу.
Після короткого відпочинку Кір ще того самого дня
наказав вишикувати війська в центрі табору. Принісши
жертви богам І вислухавши прихильні віщування магів, він
звернувся до воїнів із запальною промовою.
- Настав час, вірні мої воїни,- почав він,-- поквитати-
ся нарешті з Вавілоном. У ваших руках прекрасні ковані
мечі й міцні щити. Ви озброєні списами й стрілами зі ста-
левими наконечниками; самі ви теж невразливі. Перський
воїн - найхоробріший у світі, йому скоряються народи, і
його волею створюється нове могутнє царство. Раби стали
володарями світу, бо так визначили боги, щоб винагороди-
ти їх за тисячоліття чужоземного ярма. Нам залишилось
подолати ще останній рубіж, і я певен, що моя непереможна
армія подолає його з честю. Чим сильнішими ви себе про-
явите, тим більше дістанеться вам із того, що має належати
по праву переможців. Винагородою для вас буде все хал-
дейське царство, бо я вірю, що з божою поміччю і з вашою
відвагою ми переможемо. Будьте напоготові й чекайте на-
казу своїх воєначальників.
Воєначальники одержали таємний наказ розпочати штурм
Мідійського муру на світанку четвертого дня.
Вавілон немовби воскресав із мертвих, повільно й важко
звільняючись від апатії, в яку він був упав у жаркі серпневі
дні. Спека поступово спадала. На півночі пройшли дощі,
й звідти повіяло прохолодою. Рівень води в Євфраті під-
нявся, і канали знову наповнилися. Рослини і люди знову
набиралися сили. Все на очах оживало. Пробуджувалися
пагорби й будинки, каміння й кущі, розправила плечі люди-
на. Оживала трава, весело грала річкова хвиля,- життя
завирувало по всьому краю, немов настало друге сотворін-
ня світу.
На вулицях знову з'явилися люди. Над дахами будинків
Царського Міста й Есагіли літали зграї голубів. У парках
весело защебетали птахи. Нарешті й вельможі наважилися
покинути свої покої, приємна прохолода яких рятувала їх
від нестерпної спеки. Наче з тисячолітніх гробниць, виходило
зі своїх сховищ усе живе. На полях, серед налитого, важкого
колосся ячменю й пшениці, теж з'явилися перші женці.
Врожай був нечуваний, і, щоб не дати зерну висипатись
після великої спеки, треба було якомога скоріше починати
жнива. Землевласники в розкішних паланкінах пливли в
поле помилуватися на багатство, яке ховав у собі кожен
колосок, повний, мов опецькувате немовля.
Зустрічаючись на вавілонських нивах, вельможі велично
кивали один одному головою з-за завісок.
Між пшеничних ланів зупинився паланкін з Телкізою.
Слідом ішов почет служниць. Телкіза з нудьгуючим вигля-
дом'сиділа за тонкими завісками й неуважно відповідала
на привітання вельмож, які поминали її. На зміну розкоті,
якою вона досі впивалася безтурботно, прийшло болісне
протверезіння, порожнеча, гіркота, біль і страждання. Стра-
ждання...
- На жаль, це так,- мовила вона вголос на підтвер-
дження власних думок і вихилилася з віконця.
Світло вирізнило в кутиках її вуст дві глибокі зморшки,
яких місяць тому ще не було, і ніяка дорога мазь не могла
вже їх розгладити.
- На жаль, це так,- повторила вона тремтячим голо-
сом.
Та нараз Телкіза ожила й нетерпляче задивилася на
ноші, в яких наближався Сібар-Сін.
Сібар-Сін, теж ледве стримуючи нетерпіння, зійшов
з нош і вклонився вельможній дамі.
- Ну що, був у Набусардара? - квапливо запитала
вона.
- Яка ж бо ти нетерпляча, благородна й кохана Тел-
кізо!
- Так, Сібар-Сіне,- мовила вона, дедалі більше драту-
ючись,- хай це тебе не дивує, цілий місяць я прожила в
жахливих муках і весь час думала тільки про Барсіппу.
Ще ніколи не була я така самотня. Римлянин тішив мій
слух своїми піснями, але мені цього було замало. Я стра-
ждала, як найнещасніша з моїх рабинь. Ох, як тяжко
я страждала. Мені здається, що серце моє й мозок опано-
вують демони. Я цього довго вже не витримаю. Що ти
довідався про Набусардара і про неї? Нічого? Ти не зміг
нічого вивідати? Скажи, Сібар-Сіне, скажи, ти справді не
бачив її? Якщо бачив, то скажи: вона гарніша за мене? Чи
може вогонь її очей подобатися чоловікам більше, ніж во-
гонь очей моїх? Невже її тіло звабливіше, ніж моє? Невже
її мова солодша від моєї? Чи можуть її обійми бути палкі-
шими, ніж мої? Бачиш, я тільки заради того вирушила в
поле, щоб зустрітися з тобою й розпитати про все. Говори!
Розповідай про все, що знаєш! Ти мовчиш?
Сібар-Сін мовчки дивився на тоненькі завіски, краї яких
Телкіза бгала своїми довгими пальцями.
- Говори, Сібар-Сіне, інакше я не переживу цього. Ти
мусиш звільнити мене від мук, які не полишали мене весь
цей жахливий місяць. Ти мусиш мені допомогти, інакше я
збожеволію. Так, я вже зараз божеволію. Божеволію від
страшних ревнощів. Скажи: вона гарніша, ніж я? Ти да-
ремно мовчиш, я знаю-ти був у Барсіппі й бачився з
нею. Я знаю про все. За гроші люди зрадять і богів, і царя.
Мені сказали, що ти з нею розмовляв.
- Заспокойся, Телкізо, і не забувай про свій благород-
ний стан.
- Я хочу, хочу знати все! - простогнала вона.
- Ну що ж,- погодився нарешті Сібар-Сін,-якщо ти
так хочеш про це знати, то я був у барсіппському палаці
й бачився з нею. Вона прийняла мене сама, бо Набусардар
у цей час відпочивав і вона не дозволила розбудити його.
- Вона прийняла теб.е сама? Відколи це халдейські жін-
ки приймають гостей у домі своїх коханців? Невже світ і
справді перевернувся?
- Заспокоюйся, Телкізо, й дозволь мені все розповісти
до кінця.
- Ти теж якось змінився,-тяжко зітхнула вона,-і те-
пер у мене немає нікого. Лишилося вже тільки найнятії
кого-небудь, хто встромить їй у серце кинджал. Я підішлю
його до неї, а якщо й він здригнеться, то накажу, щоб він
увігнав кинджал у моє серце. Я ніколи не змирюся з дум-
кою, що мене хтось затьмарив. Ти-бо знаєш, ким була Тел-
кіза у Вавілоні, і пам'ятаєш, що вона мала стати халдей-
ською царицею. Ох, якби я нею стала, мені скорився б і
Набусардар. Він змушений був би мене любити, хоч і не-
навидить. Уся Вавілонія виконувала б мої накази. В на-
чальника лучників Ісма-Еля-я наказала б випустити що-
найменше п'ятдесят стріл.
- У тобі говорить ненависть і ображене самолюбство,
Телкізо,- дорікнув їй Сібар-Сін,- час уже взятися за
розум.
Відсунувши завіску, Телкіза окинула поглядом довко-
лишні поля. Очі її здавалися скляними, обличчя застигло,
ї тільки вуста безупину ворушилися, щось шепочучи.
- Ніхто з вас мені більше не потрібний.- І вона відхи-
лила віялом його обличчя.- Я хотіла подивитися на вро-
жай і бачу, що жнива можна вже починати.
Вона навмисне довго дивилася на поля, які хвилювали-
ся й мінилися під легеньким вітерцем і над якими пахло
стиглими хлібами, навмисне довго дивилася на женців і
жниць; потім погляд її надовго затримався на гарненькій
дівчинці, яка збирала на стерні колоски.
Телкіза провела пальцями по обличчю, на якому смерто-
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62