А. Коцюбинський
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71

ШУРУМ-БУРУМ

1. Сезон великих клопотів

Футбольний сезон - у розпалі. Отож цілком закономірно, що ми з
приятелем, йдучи на роботу, затрималися біля газетного кіоска. У черзі,
ясна річ. Зате яка удача - примірник популярного тижневика
"Футбол-хокей", як виграний кубок, в наших руках!
Як і завжди, ми находу читали і детально коментували кожну статтю.
Звісно, в такі хвилини для нас навколо ніщо не існувало. Були одні ми та
ще пекучі проблеми футболу. До контори несли кас ноги, наче на
автопілоті. Дискусії завжди тривалч і за робочими поля...- ой!..-
столами. Особливо тоді, коли десь затримувався начальник команди, себто
- управління.
Йшли ми, дискутували, сперечались... Крили безоглядно тренерів,
по-своєму формували непереможну збірну, пасували один одному думки й
про-'позиції. Не відразу й відчули, що нам щось заважає пробитися до
воріт, тобто до приміщення. Пхалися, пхалися-і аут! Ніби на штангу
наткнулися. Тупцюють ноги на місці-і фінт! А тут стаття очей не
відірвеш.
Дочитали-таки! Дочитали і підвели голови. Лелеї Перед нами на
порозі... центральний захисник...- ой!.. - начальник наш, Гнат
Пилипович! Дивиться і докірливо говорить:
- Колеги, я вп'яте питаю: котра година?
Ми перезирнулись. Як?! Сам Гнат Пилипович так рано в конторі?! Стоїть
на одинадцятиметровій відмітці... ой - на дверях?! Питає, котра година?
- Вшосте звертаюсь і роблю останнє попередження...
- Гнате Пилиповичу! Перепрошую!- вигукнув мій приятель.-Особисто я
годинника в офссс... вдома забув!- і похапцем зіграв лівою рукою до
кишені.
- У мене, ммм,-заметушився я, шукаючи причину,-у мене годинник з
неточним ударом-пробачте!- ходом! Ось зараз, бачите, показує двадцять
хвилин першого тайму...'ммм - на одинадцяту! Хіба зараз стільки? Бреше,
пробачте на слові!..'
- Раджу перемонтувати,- трохи сердито мовив шеф.- Без годинника, як
без табло, незручно...
Збиралися колеги десь до одинадцятої, і точного часу ніхто так і не
сказав Гнатові Пилиповичу.
Добряче збентежені, збіглись ми докупи і ну раду радити: як бути?
Мучила неясність: чому шеф перевіряє (а це, безумовно, так!) нашу явку
на гру... тобто - на роботу? Чим воно пахне? Дискваліфікацією? Вирішили
про всяк випадок покаятись, доки не пізно. Гнат Пилипович вибачить. Він-
гуманіст. Скільки літ в одній лізі, теє!- в конторі тримаємось.
Змилостивиться. Тим паче, ми твердо поклялися, що будемо чесно
відробляти свої законні вісім тайм... годин. Навіть у дні матчів.
До начальника ми заходили, мов шовкові.
Гнат Пилипович якраз говорив по телефону.
- Все, шановний Едуарде Федоровичу! Домовились! Одного
віддаю!-гримів, як стадіон під час. вирішального матчу, його бас.
Нам забракло повітря. "Кому? Кому з нас він покаже червону картку?-
тенькало в серцях,-- Нам тут так добре, як на центральній трибуні. І ще:
де знайдеш такого трене... ох!- начальника, як наш форвард Гнат
Пилипович! Кого в розпалі сезону переводить Гнат Пилипович в іншу
команду? І для чого?! Ми ж усі у відмінній формі!"
- Віддаю охоче! Можу й пару репрезентувати!- реготав Гнат Пилипович.-
3 них толку, як з безперспективних гравців. Вони тільки місця
займають... Взагалі, що мені в тих сейфах тримати?
Останні слова подіяли на нас, як вихід улюбленого київського "Динамо"
в лідери.
- А тепер,-продовжував начальник, - скажіть, Едуарде Федоровичу,
котра година? Так, ставлю:
тридцять вісім на дванадцяту. Ого! Пора й на пе-.рерву. До речі,
шановний, як вам учорашня гра?
Ми остаточно опам'ятались, полегшено зітхнули, відрегулювали дихання
і мовчки вийшли з кабінету.
- О, благословен будь, футбольний сезоне!- прошепотів хтось із нас
побожно і вже по-діловому додав:- Чия черга по квитки йти? Чи кинемо
жеребки?

2. Шурум-бурум

На загальних зборах управління мені зауважили,. Що стіннівка, яку я
редагую, не випікає вогнем сатири недоліки в роботі нашої установи.
- Ось візьміть і роздраконьте хоча б тих,- сказав начальник Гнат
Пилипович,-хто регулярно спізнюється на службу. Скільки їх - легіон?
Саме їх і шмагайте, перчіть, пропісочуйте. Адже ваш обов'язок, як
представника стінної преси, допомагати адміністрації боротися з
нехлюйством. І не минайте нікого. Попадусь я - сипте й мені солі на
хвіст. Критика, я вважаю,- не сварка!
Для чергового випуску'стіннівки я задумав підго-о тувати не замітку,
а'фейлетона. Боротись так боротись!
Два вечори присвятив фейлетонові. Вирішив для прикладу взяти по
одному представникові тих, хто регулярно спізнюється, з кожного відділу.
О, як я їх висміяв!
Правда, ще поморочився з заголовком. "Купіть нові хронометри,
колеги!"-так нарешті назвав свій витвір.
Вранці віддав фейлетона друкарці Олі. -
- Відстукай,- кажу,- в двох примірниках". Терміново. Буде
шурум-бурум.
Через три хвилини прибігає Оля і жбурляє мені на стіл мій опус.
- Не буду я ганьбити подругу, Миколо Петровичу! - вигукує. - Як же я
їй в очі дивитимусь?
- В чому справа?- кліпаю очима.- Яку подругу?
- Аду Панасівну! Ви ж .її виставляєте на глум, на посміховисько!
Пишете, що вона приходить в контору пізніше всіх, а додому летить
найперша. Це межує з наклепом...
"Гаразд, що Ол ю не зачепив,-майнуло в голові,- хоч вона теж ягода з
того поля..."
Довелось Аду Панасівну з відділу інвентаризації викреслювати.
Взагалі, як говорив шеф, воювати з жінками - значить заздалегідь
приректи себе на поразку та ще й неславу.
Фейлетона Оля все-таки передрукувала. Ще й похвалила мене, сказала:
- Що буде - не уявляю!
Не встиг я перечитати надруковане, як прибіг заввідділом
комплектації.
- Слухай, "ти, новоявлений Марк Твен,- почав цахабнувато.- Кажуть, ти
нашого Ігоря взяв на кпини? Ти, сатирику доморощений, весь наш відділ
обливаєш чорною фарбою! Ігор, буває, затримується, але ж
трудолюбивий-пошукай такого! Хлопець,
між іншим, жениться, а ти... Незабаром весілля, казав, покличе нас
усіх...
Піддався я. Справді, шкода хлопця. Тим паче - весілля. Якщо й
насправді запросить, то що тоді
мені? Раків пекти? Соватись, як на гарячій сковорідці?
Залишилося троє.
"Цих не вирвуть з моїх 'лабет!"- пообіцяв сам собі.
Але не так сталося, як гадалося.
За Валентина Копитняка заступився заввідділом механізації:
- Чого це ти розходився, мов холодний самовар?- глузливо процідив
крізь зуби.- При чому . тут Валя? У хлопця на носі першість у тресті по
стокліткових шашках" а ти як уявляєш: твоя так звана писанина вплине на
його спортивну форму? Валентин Копитняк, щоб ти знав, захищатиме честь
нашого рідного управління! Та молитися на хлопця треба, а ти йому-
підступну підніжку...
За Митю Підгаєцького з відділу рекламації клопотати примчала
делегація жінок. Навперебій запевняли, що Митя-поет-початківець, пише
дуже ніжні вірші про кохання. Треба пощадити, збагнути його душевний
стан. Миті й так тяжко-важко, бо поки що з редакцій надходять невтішні
відповіді. Заздрять, мовляв. Миті літпрацівники і не дають ходу. Виступ
газети - це ж, мовляв, як ніж у серце
делікатному, сумирному початківцю, майбутній поетичній зірці.
- Хай ваш Митя на роботу вчасно приходить,- буркнув я, - а за робочим
столом не віршує,-а робить те, що треба.
Однак... Гробити обдарованих молодиків, тих, кому в майбутньому
возсідати на Парнасі, не в моїй компетенції.
І викреслив три абзаци про Митю.
Залишався Стає Капустін, з відділу деталізації. Ну, вже цього!.. Але
почекай, не кип'ятись, товаришу редактор. Стає - ветеран-уболівальник
хокею. На матчі повсякчас ходить з Гнатом Пилиповичем. Якось воно не
туди...
На щастя, мої сумніви - викреслювати чи не викреслювати Стаса-розвіяв
дзвінок начальника. Гнат Пилипович по-батьківськи похвалив мене за
сміливість, але порадив Капустіна все-таки не чіпа-/ ти. Хіба в нас мало
тих, сказав, кого можна висміяти, та ще й у стінгазеті! А Стає...
Хлопець він чудовий. І взагалі,-додав шеф,-критика-справа делікатна...
Сім разів необхідно відміряти, аж потім відрізати, і то не поспішаючи.
На чергових зборах мені знову докоряли. За те, що фейлетон, якого я
все-такм помістив у стіннівці, хоча й актуальний, написаний дошкульно,
але беззубий, без конкретних фактів і прізвищ. Всі, як один, в тому
числі й Гнат Пилипович, одностайно пропонували взяти па приціл,
наприклад, тих, хто працює абияк,
Увечері я сів за стіл, поклав папір перед собою, почав гризти ручку.
Аж свербіли руки - дати жару ледацюгам. З'явилася навіть ідея: написати
для багатотиражки тресту. Хай усі знають, як виконують свої обов'язки
деякі товаришочки!
Але ж заковика... "Усі знають..." Що ж про нас подумають? Знову слова
шефа пригадалися: "Критика - справа делікатна..." Може, мені не під силу
оцей славний жанр?
Поміркував і нарешті рішуче вивів на папері:
"Кращі люди нашого управління".
Тут що хоч вигадуй, фантазуй скільки заманеться, узагальнюй- ніхто
"не заперечуватиме, не ображатиметься. Тільки хвалитимуть. Тим паче, як
виявляється, у нашій конторі працюють одні тільки ангели. .
Ось так. І ніякого щурум-буруму.

3. З позиції сили

Гнат Пилипович скоса подивився на мене, а потім торохнув по столу
кулаком і крикнув:
- Все, Стратійчук! Амба! Терпець увірвався. Даю ще один шанс. Іди й
задумайся! Глибоко, всебічно. Ти спеціаліст молодий. Все, як мовиться,
попереду. Добре підготуйся, перш ніж сказати тут своє вагоме слово.
Я пішов.
Але... Чому це я мушу задумуватись? А він, шановний Гнат Пилипович,
що? Не повинен ворушити звивинами пропорційно до посади, тобто
інтенсивніше за підлеглих? Гаразд. Я скажу своє слово. Доведу, що вмію
дещо робити не гірше за нього.
Отже, не відкладаючи на колись, оперативно розробив спеціальну
систему тренувань. Укладався в графік. Тричі на день по десять хвилин
гамселив кулаком по столу, по одвірках, по долівці і так далі.
В такий спосіб місяців зо три загартовував м'язи правої руки. Вже міг
легко розтрощити цеглину, перебити дошку, а коли жартома проломив дірку
в стіні кімнати для куріння, остаточно вирішив: час діяти!
Не питаючи дозволу, зайшов до кабінету Гната Пилиповича.
Той підвів голову й зловісне блиснув скельцями окулярів.
Я глянув на нього зухвало, сміливо, відчайдушне. Потім підняв кулак,
майстерно гахнув ним по
краю стола й сказав, ніби відрубав:
- Ось так, Гнате Пилиповичуі Задумайтесь! Негайно і всерйоз! Ще не
пізно... Йому відібрало мову. Що ж, хай тепер сам тренується. Краще за
мене гахкати кулаком по стільниці він
довго не зможе...

4. На чисту воду

Попрохав я шофера Діму Ґедзя без дозволу шефа відвезти мене в одне
місце.
- Обманювати Гната Пилиповича я не буду,- Діма усміхнувся, знущальне
сказав:-Адже машина, слід пам'ятати, не для приватних поїздок. Пішки
треба ходити. Корисно. Лікарі радять...
"Резонно,- подумав я.- Мовчу. А тебе, Ґедзику, я виведу на чисту воду
і припну до ганебного стовпа. Покажу тобі, розумнику, де раки зимують І
чому їх немає у пивних барах..."
Не відкладаючи на колись, почав пильно стежити за викрутасами Діми.
Для надійності занотував потрібні мені факти
в записник. , '
Незабаром я з утіхою перечитував плоди моїх
спостережень. Ось вони:
"16 липня. Ранок. 8. 27. Ґедзь привіз бундючну даму в брючному
костюмі на ринок, напевне, тещу. Завантажили в багажник помідори,
огірки,
вишні".
"22 липня. 12. 19. Універмаг; Привіз пофарбовану" носату ворону.
Тітонька, мабуть. "Волга" стояла тридцять сім хвилин".
"6 липня. Катав по місту довготелесого, з вусиками парубка. Цього ж
дня доставив лобуряку на футбол. Напевне, синочка свого ублажає".
"2 серпня. Машину бачив біля драмтеатру. З неї випурхнула сумнівної
поведінки дженджуриста дівиця. Ага, Діма ще й коханку має..."
Переписав свої замітки на чистовик - і до Гната Пилиповича, Аж
назустріч Ґедзь. Власною персоною. Дай, думаю, покажу звинувачувальний
документ, хай позлиться.
Ґедзь прочитав, усміхнувся - от нахабаЦ- і дивиться на мене, ніби на
марсіанина.
- Ну й самовпевнений же ти,- кажу.- Чого зубами світиш? Тепер,
вважай, і ти хоч трохи, а походиш по земній тверді. Доки іншу роботу
знайдеш...
- Хочеш, я сам віднесу оцей твій пасквіль шефу?- преспокійно рече
Діма.
Його зухвальство зовсім вивело мене з рівноваги, і я щосили рвонув
двері кабінету Гната Пилиповича.
- Не хапай ротом повітря і не смикайся,- авторитетно повчав мене шеф,
тримаючи в руках мою "доповідну. - Намотай собі на вус: ота дама, яку ти
запеленгував на ринку,- Офелія Силівна, моя рідна дружина. Тітка, яку ти
так необачно порівняв з вороною,-сестра старша моєї дружини - Параска
Силівна. Ну, а парубок-Дмитрик, синуля мій. Дівиця - племінниця. Отже,
шановний, запам'ятай:
треба про всяк випадок знати в лице не тільки свого начальника, а й
родовід його, хоча б до другого коліна...
5. Принцип огірка
У кінець коридора збіглися перекурити Семико-питенко, Сауляк,
Бунякін, Степанюк. І як завжди- розмови на пекучі теми. -
- Ви, безкрилі мої соколи, знаєте про ефект, а точніше - про так
званий принцип огірка?- пот чинає Семикопитенко. /
- Невже і в огірка є свої принципи?- дивується Сауляк.- Ніколи не чув
про щось подібне... - Ого, та ще ж який!-вигукує Семикопитенко, в його
очах загораються азартні вогники.-Слухайте, мудрі голови, короткий
реферат про принцип звичайнісінького огірка. Значить, так. На бадилині
з'являється пуп'янок, що незабаром стає дорослим огірком, тобто таким,
коли його можна вживати, ну... для закусі, наприклад. Але якщо огірка не
зривати, він, закономірно, старіє, жовтіє. І, як наслідок, на даній
бадилині огірки уже не" родять, бо вона свою функцію виконала. Ото
зірвеш перший, другий, третій, то буде й п'ятий, десятий... Рослина
боротиметься за продовження свого роду. Ось така арифметика!
- Тю, чи й не .дивина!-посміхнувся Бунякін.
- А що ти конкретно хотів цим сказати?- прискалив око Степанюк.
- Що хотів сказати?- загадково подивився на товаришів
Семикопитенко.-Ось що... Тільки попереджаю-розмова... Словом - ша!
Тримайте язик за зубами. Коротше, наш Гнат Пилипович і є отим
огірком-жовтяком...
- Ну-ну,-підбадьорив колегу Сауляк,-сип , далі. ''
- Ось поміркуйте,- продовжував Семикопитенко.- Гнат Пилипович керує,
нашим управлінням сім років. На підвищення його не висувають, бо зірок з
неба не хапає, надій на зміни у кадрах аж ніяких. До пенсії Гнату
Пилиповичу-як до Сміли навприсядки. Отож і ми сидітимемо на своїх
місцях, до вищих посад і не рипатимемось, бо жовтяк не пускатиме...
- Так сказав, ніби в око влучив,- буркнув Бу-някін.- Нидіємо,
засихаємо на корені. Піднявся б виїде Гнат Пилипович, то й нам би дав
хід. Не одного б до себе потягнув...
- Значить, ви теж кумекаєте, в чому річ. Хвалю!-сказав
Семикопитенко.-Отже, мої дорогі однодумці, визрів такий висновок: нам з
нашими головами турнути з крісла Гната Пилиповича, даруйте на слові, раз
плюнути. Тим паче обставини, що склалися, сприятливі. Я напевне знаю, що
Гната Пилиповича забирали в трест завідуючим якимось там відділом, та
він, як не дивно, завередував. Причину я потім з'ясував. Гнат Пилипович
сказав одному знайомому: краще буду я в Надрічанську Гаркушею, ніж,у
тресті за попихача. Уловлюєте? Він тут господар, все в його руках, а
там?..
- Що ж ти пропонуєш?- запитали змовники.
- Пропозиція моя, на перший погляд, несподівана. Треба скрізь хвалити
Гната Пилиповича. Ось, наприклад, Сауляк надішле до тресту листа, де
буде синім по білому написано, що, мовляв, товариш Гаркуша - талановитий
організатор, вмілий керівник, скромна людина, далекоглядний діяч.
Тільки, мовляв, масштаби управління не дозволяють цій державній людині
на всю силу розмахнутись. І свій підпис можеш не ставити. Напишеш від
імені колекти-' ву. Тобі, Степанюк, пора братися за перо. Організуй
нарис для газети про Гната Пилиповича, перебалакай з радіоредакцією, хай
інтерв'ю візьмуть. Бунякіну необхідно всім натякати, що начальник іде-на
підвищення. Я в усі дзвони вдарю... Таку карусель закрутимо, що або сам
Гнат Пилипо-. вич піде від нас, або й-насправді до тресту заберуть...
Незабаром Гнат Пилипович викликав Семикопи тенка на розмову, З?
- Вибач мені, Семикопитенко,- сказав він,- але доведеться тобі
писати заяву на звільнення. Мо-" жеш за власним бажанням. Мотивування:
ти компрометуєш мене в очах працівників управління і навіть вище. Як
саме? Незаслужено вихваляєш, переоцінюєш мої здібності. Крім того,
виявляється, ти за фахом агроном. Ось де корінь того, що ти функції
молодшого конструктора виконуєш абияк. Без вогника працюєш, дорогий. А
ось щодо своєї спеціальності ти, кажуть, підкований. Неабиякі-маєш
знання. Отож і куй залізо, доки гаряче, або, якщо зважити на специфіку
твоєї законної професії, можна сказати інакше-хрумай огірок, доки
зелений!