А. Коцюбинський
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71
НАЧЕ ДВІ КРАПЛИНИ
Поїзд відходив.
Я весело помахав дружині "Спортивною газетою".
- Ти ж там дивися, хлопче,-не закохайся в якусь гарненьку
попутницю!-гукнула-вслід Людмила і посварилась пальчиком.
Це була остання її порада.
О, ці дружини! Вони завше думають: чоловікам у відрядженнях тільки й
клопоту, що залицятись до чужих жінок.
Короткими залпами стріляли стики рейок, за вікном пропливали річки,
дерева, поля, будівлі... Вагон злегка погойдувало. Я сидів біля вікна і
радів. Нарешті їду в місто, куди вже давно мрію потрапити. Надя,
Надійка... Цікаво, дуже цікаво: яка вона тепер? Чи така ж приваблива,
дотепна? Сміється, жартує, як і колись, гай-гай ,в юності?..
Словом, що б там не сталось, а з Надією побачитися конче необхідно.
Нещодавно й наснилась вона. Буцімто берег нашої річечки. Тепло, гарно,
зелено. І вона біжить навстріч. Босонога, кирпата, прудка. Надійка
підбігає, торкається моєї руки своєю і... Я прокидаюсь. Кімната
наповнена світлом і сміхом. Крізь шибки сонце заглядає, а сміх - від
Людмили. Я, виявилось, проспав роботу. ; Часто сни- це як відеозапис
минулого.
Адже річечка, берег, Надійка - бувальщина. І місячні ночі, і перший
поцілунок, і... перша розлука.
Подався я після десятирічки в столичний інститут. Надійка теж поїхала
вчитися, але в інше місто. Так вийшло. Ну, а в столиці ждівчата!!! Одна
одної вродливіша. Ось і витримай іспит на вірність: Адже Надійка десь
там, за горизонтом, а Жанна, Лора, Соня-поруч. Котрась лише гляне-серце
в'яне і на подвиги тягне. Конспектуєш лекцію, а опісля дивишся на свої
закарлючки і не второпаєш, якою мовою і чиєю рукою записував. Отак. На
одного листа не відповів, на десятого... Думав, де вона дінеться. Та не
так сталося, як гадалося...
Під час канікул познайомила мене Надієчка зі своїм другом, котрого
привезла на оглядини родичам.
Схаменувся я тоді... Гарні дівчата і Жанна, і "Пора, і Соня, але ж
Надійна!..
Топитися в річку я' не побіг, сухого сучка на вербі не шукав, правда,
журився ще довго. Вважав, що не знайду такої, що Надійна - єдина в
світі, неповторна... Потім все-таки одружився. Ось тепер, якщо побачу
Надійну...
Нарешті-заповітне місто.
За півтора дня упорався зі справами, а потім - у довідкове бюро.
Маленький клаптик паперу з адресою тримав я на долоні, наче живе
пташеня.
Хвилювався неймовірно, ніби йшов на перше побачення з Надійною.
І ось двері. Кнопка дзвінка.
Короткий доторк - і:
- Вам кого? Вона! її голос, очі...
- Добрий день, землячко! Не впізнаєш?
- Невже ти, Василю?-сплеснула в долоні і засяяла вся.
- Пустіть переночувати, бо я сьогодні ще й не снідав,-жартома кажу і
подаю пучечок гвоздик.- Це тобі, Надійко, пробач, Надіє Павлівно.
- О, квіти, мої улюблені, не забув,- усміхнулася ніби якось аж
печально.- Дякую, Василечку... Пробач, Василю Григоровичу.
Вона поцілувала мене. У щоку. Я теж. Але.у вуста.
У квартирі я, між іншим, зазначив, що господиня охайна, скрізь
порядок, умебльоване житло скромно, але зі смаком, на стелажі - чимало
книг.
Та це не головне. Надійна - ось вона. Дивися, надивляйся, друже. Коли
ще побачиш.
Повіяло отією, знаєте, зеленою юністю, що дорожча, мабуть, усім і від
статечності в сорок, і від мудрості в шістдесят...
- Де ж твоя сімейка, Надіє Павлівно?
- Діти в селі, в мене їх двійко, у свекрухи, а чоловік у відрядженні.
Гм, у мене теж двоє. Добре.
Ми пили чай, переглядали родинні фотоальбоми, розповідали і
розпитували одне одного про все на світі.
- А як твій чоловік?
Це питання я повинен був задати обов'язково.
- Перехвалити боюся, але як людина - добрий, лагідний, правда, трохи
не по-моєму вихований. Як педагог, до речі, я його поступово перекрою на
свій лад. Надто уболіває за футбол. Замало й по господарству допомагає.
Та й зарплата...
Я ледве не танцював од радощів. Як це гарно - чути ці, саме ці слова
від Надійки! Точнісінько ж такої і моя Людмила співає!
Чудесно-пречудесно, непомітно, швидко промай-' нув час.
Надія Павлівна провела мене на вокзал.
Як тільки поїзд рушив, я вскочив у тамбур і помахав подрузі юності
"Спортивною газетою".
- До побачення, Надійко!
- Щасливо! Дивись там, не закохайся в якусь гарненьку пасажирочку!-
долетіло з перона.
Я сидів у купе біля вікна й усміхався. Схожі. в усьому. Наче дві
краплини. Імена тільки й різні...
Питається, навіщо я страждав за Надійною? Рік, а.то й більше на
дівчат і не дивився...