А. Коцюбинський
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71

ШТАНИ
(За Євгеном Дударем)

Будинок, у якому живу, лоджією на Індустріальну. Зручно. Все видно.
Тільки надто високо. Сімнадцятий поверх. А тут ліфт заклинило. Надовго.
Хоч диким сопрано кричи. А в мене джинси типу "Рохи". Імпортні. З
наклейками. Вузькі. Тісні. Доки зійду вниз по сходинках - можуть
тріснути. Хоча й нові.
Подумав.
Хіба навпростець? По вірьовці? Я ж - бувалий альпініст. Всі скелі на
Гикавці облазив.
У комірчині знайшов, мотузок. Прив'язав за гак. Спустив додолу.
Витримає? Авжеж! Скільки там мене. Худий, ледве дихаю.
Готуюсь. Вниз хоч не дивись. Очі пнуться на лоба. Прірва! Минаю один
поверх, другий, третій.
Здалося, що ангели підхопили на крила. Посміливішав. Турурукаю.
Роздивляюсь. Праворуч стюар-десочка. Гасло: "Літайте літаками
"Аерофлоту"!" Ліворуч - порозвішуване. Дамське. Різних фасонів, різних
епох.
Краса! Хоч бери в самого себе інтерв'ю або співай. Ех, мікрофон би
оце! З потужними підсилювачами. Утнув би я гумореску. Димарі б
реготали. Як оті мої слухачі в Палаці культури "Україна".
Зирк униз, а піді мною, на тротуарі, Брижітт Бардо стоїть. Чи то з
Гондурасу, чи з Папуа - Нової Гвінеї. Притримує вірьовку і мене.
очима-лу-лавками гіпнотизує. Ще й усміхається. Зубки - як молоко.
Від слави ніде не дінешся. Хвацько крутнувсь, копирснув черевиками
повітря і... чую - тр-р-рісь. Штани! Точно-вони. І в такому місці, що ні
самому подивитись, ні людям показати. Оце сюрприз! Куди ж тепер? Вгору?
Сил не вистачить, не дотягну. Радикуліт обізвався. Вниз? Міжнародний
конфлікт.
А чорнявка ручкою мені, ручкою. Що, запрошує приземлятись? І чого їй
треба? Може, уявила, що наш будинок - пальма, а я сородич її? На ліані
гойдаюсь?
На всяк випадок повернувся спиною до чиєїсь лоджії.
А сусіди не дрімають. Якесь Хлоп'я відчинило кватирку і сирим яйцем -
хляп! Ну й виховання!
Коли це над самим вухом:
- Добридень, Женічко! Чим ти заклопотаний? Тренуєшся? Друга сходинка
хатха-йоги?
Я зрадів. Повернувся на голос фасадом. Це - моя співробітниця Стефа
Колибка. Шедевр без вуалі. Чоловік якраз на симпозіум рвонув.
Я загадково подивився на неї. Забув і про Брижітт. В мізках клацнуло,
як арифмометром: тут і заночую. Або хоч за коліно вкушу...
- Знаю, що без чоловіка нелегко,-почав по-діловому.- Якщо хочеш - до
тебе скочу... Візьмеш напрокат? Любиш гумористів?
- Коли ти став таким- нахабою?-процідила крізь золоті коронки Стефа.-
Крути-дихай! Укуме-кав?
"Потрібна ти мені, як собаці моторолер,-говорю внутрішнім голосом.-
Надутий бюстгальтер!"
Однак виходу нема. Вгору - страшенно далеко. Вниз - конфлікт.
Причалив до Стефиної лоджії.
Але гру довелося припинити.
Я остовпів. І перед тим як втратити свідомість, устиг спочатку
почути: "Ти, Стефо, не Ізольда, а ти, літаючий бабнику, не Трістан!", а
потім помітити, як зі свистом на мою бідну голову опускалась качалка.
Очуняв на канапі. Вдома. Угледів дружину. В кутиках її вуст
стрепенулась антиусмішка. Рада, що живий.
- Ліфт полагодили?- питаю кволо.
- Ні, на руках несла.
Боже! Як ангели на крилах...
Обмацую себе. Голова з новою конфігурацією. Знак качалки. Сорочка
мокра. Штани... Штани! Як хлющ, розтуди і нехай! Мабуть, ціле відро
бухнула! Все. Амінь штанам! їх же не можна мочити. Не натягну-у-у!
В очах потемніло.
Я відключився.