А. Коцюбинський
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71
З ВИХОВНОЮ МЕТОЮ
1. Трофей Акотатька
Він хвилину стояв біля дверей кабінету завідувачки зосереджувався,
мов штангіст перед останньою спробою взяти рекордну вагу, і нарешті
постукав рішуче.
- Увійдіть!
Переступив поріг упевнено, привітався ґречно, ніби досвідчений
страховий агент.
Завідувачка запросила сісти і, наче слідчий, запитала:
- Прізвище, ім'я, по батькові?
- Бугрій Олег Крисанович.
- Де працюєте?
- У тресті "Промбуд".
- Де живете? - На провулку Лівому, 27.
- Ви неодноразово дзвонили і прохали "Трьох мушкетерів" Дюма.
Знаєте, напевне, що це дуже популярна книга і за нею полюють спекулянти,
або пірати книжкових морів, як їх називають бібліотекарі.
Слухаючи завідувачку, він крадькома поглядав' на шафу, що
виблискувала в кутку кабінету.
Завідувачка помітила, куди косує відвідувач, і пояснила:
- Ці дефіцитні книги ми видаємо, точніше, я особисто видаю за
спеціальним формуляром і тільки тим читачам, котрим довіряю, як собі.
Про варіанти, якими часто прикриваються нечисті на руку, як-от:
"украли", "загубив", "немовля пошматувало"- не може-бути й мови.
Прочитав книгу-поверни. Ніяких замін. Прошу ваш документ.
Він подав посвідчення особи.
- І застерігаю,- продовжувала щось на кшталт інструктажу
завідувачка,-"Трьох мушкетерів" не беріть з собою на роботу, в театр чи
на стадіон. Бережіться піратів, найнебезпечніший у їхньому клані -
Георгій Акотатько, або Жора Книгокрад. Навіть у друзів та родичів цупить
книги, тому й охрестили його так. Ви мешкаєте в провулку Лівому, а Жора
- у провулку Правому. Отже, обходьте цю-вулицю десятою дорогою.
Букіністичну книгу він чує нюхом за кілометр. Дізнається, що ви взяли
читати Дюма, спокою не дасть. Учепиться, мов кліщ, виманить чи просто
вирве з рук, а таки досягне мети,
Він палко пообіцяв книгу незабаром повернути, поклав "Трьох
мушкетерів" у портфель і попрощався.
Вдома, намугикуючи пісеньку крокодила Гени, він здер приклеєні вуса,
борідку та кущисті брови,' змив з лиця грим, весело загомонів:
- Ну, Георгію Петровичу, вітаю-с! Молодець! Який успіх! Який артист
народився в тобі! Лицедій! Хоч у столичний театр поступай. Ось вони -
"Три мушкетери". Палітурочки чисті, не пошарпані. Сплавимо і вас, милі
сеньйори. Замовники є. Славний наварчик буде. Спасибі тобі,
Дюма-батенько! Недаремно посвідчення підробляв, голос і одяг міняв, пику
реставрував. Гм, Книгокрад, пірат... Ха-ха-ха! Придумали ж, варвари!
Він сховав том Дюма до невеликого, власної конструкції сейфа і засів
складати план майбутньої операції під кодовою назвою "Фаворит".
Саме ця книга Пікуля з-поміж інших, що зберігаються в завідувачки
центральною бібліотекою міста, найперш зацікавила Акотатька.'
Подумавши трохи, щось накресливши на папері, він зітхнув:
- Все важче й важче діставати путящу книгу...
2. З виховною метою
Петро Миколайович Перепелиця не знаходив собі місця. Метався по
квартирі, поривався щось робити, але за що б не брався, руки опускались,
і він сердився ще дужче.
Перепелиця-молодший, школяр Олежко, скоса позирав на батька і вдавав,
що ретельно вчить урок. Хлопець знав: якщо татко гніваються, то ліпше
сидіти мовчки і не ворушитись.
- Як вона сміє!?- бурхнув гнівом Петро Миколайович.- Хто дозволив?
Думає, що їй все можна! Ну й дітки! Ні стида, ні сорому! Ще й на копійку
в хату не принесло, а з хати тягне! Дбаєш, у чергах вистоюєш, вишукуєш,
а воно...
Олежко глянув у вікно й з острахом пролепетав:
- Тату, Оленка йде...
Не встигла дівчина й поріг переступити, як Перепелиця-старший
гримнув:
- Прийшла, от і гаразд! Буде розмова...
- Я вас слухаю, татусю,- безтурботно мовила Оленка ще й посміхнулася.
Задиристий настрій дочки підлив масла в огонь, і Перепелиця-старший
гахнув кулаком по столу:
- Засмійсь, аби чудно! Де третій том Дрюона?
- У Наталі Ковальчук,-спокійно відповіла Оленка.
Батько аж задихнувся:
- Як... як ти могла?!
- Прочитає і поверне,- відповіла незворушно Оленка.- Нічого з тим
Дрюоном не станеться...
- Та-ак! Отже, ти вважаєш, що дати цінну книгу кому завгодно -
нормальне явище?
- Не кому завгодно, а подружці.
- Не надто ти розумна?-обурення клекотіло в горлі Петра
Миколайовича.- Ви, молоді, не вмієте цінувати добро, красу! Хіба ти
знаєш, скільки я нервів затратив, доки зібрав повне видання цього
письменника? Зарубай собі на носі: такі книги не для читання. Дай
одному, другому - і що з них вийде? Ма-ку-ла-ту-ра! Словом, щоб сьогодні
ж Дрюон стояв на своєму законному місці/Ясно? А завтра до книжкової шафи
я вріжу замок. З виховною метою.
3. Книголюби
Мимо книгарні я не можу повсякчас проходити байдуже. На цей раз тим
паче. По-перше, кінець місяця, то обов'язково завезли щось ходове для
плану, по-друге... По-друге, мене зацікавив ставний чолов'яга, який
щойно вийшов з магазину і прямував до блакитної "Лади". В руці ніс
досить солідний пакунок, перев'язаний рожевою стрічкою. "Не інакше -
дефіцит,- з чорною, неприхованою заздрістю подумав я.- Такі будь-що не
гребуть..."
Без вагань я подався до книгарні.
Зайшов до приміщення і негайно попрямував до полиці новинок. Ага.
Повість молодого автора, розхвалена в "Литературной газете". Беру.
Пригодницький роман маловідомого автора. Тим паче, не залишаю поза
увагою. Гм, з навантаженням? Ро-' ман з причепом? Що ж доточили до
детективу? "Охорона праці при виконанні ремонтних робіт на міжміських
трасах". Мрія! Кладу до одної купи. Піп далі? Вірші, вірші, вірші...
Взяв тоненьку збірочку знайомого поета. І все?
Аж тут завідуюча вийшла з бічних дверей, зату-. лених занавісочками в
горошок.
- Добрий день,- ввічливо вітаюся і усміхаюсь.
- Добрий день,- відповідає і озирається на занавісочки, які підозріло
колихнулися за її спиною.
Я знаю: там складник дефіциту для дорогих гостей. Що б я тільки
віддав, аби мене хоч разочок туди пустили. Але - не можна. Табу!
- Оце і все?- питаю ласкаво і показую на полицю новинок.
- Що в магазині, те й на вітрині!- афоризмом дала відчіпного
завідуюча.
Йду до касирки, показую відібрані книги, прошу жартома: ,
- Чи не можна загорнути в білий папір, ще й рожевою стрічкою
переповити, як деяким?
- Усім стрічок не настачиш!-диркнула касовим апаратом і перев'язала
грубезною мотузякою мій пакунок. .
- Що ж, і за це спасйбії- кажу.
- Будь ласка, заходьте, ми вам завжди, дуже й дуже раді...
Ніби знущається. Але'хай.
Виходжу на вулицю.
Пакунок тримаю з такою гордістю, ніби в ньому найрідкісніші видання.
А навстріч громадянин у капелюсі.,
Зиркнув на мій багаж, побагровів, тіпнувся і ледве на асфальт не
гримнувся.
Ще мить - і він енергійно смикнув ручку дверей книгарні.
Не втримуюсь, зазираю у вікно.
Ага. Укляк біля новинок.
Занавісочки в горошок не ворухнулися.
Полегшало. . .
Не з тих, для кого рожеві стрічки...
Книголюб!