А. Коцюбинський
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71
ДІВЧИНА В БІЛОМУ ПО ТОЙ БІК ВУЛИЦІ
Відірвавшись нахвилину від паперів, Сивокінь подивився у вікно. По
той бік вулиці тротуаром ішла струнка дівчина в білій сукні. Золотисті
коси водоспадиком лились на оголені плечі. Загорілі ніжки неквапно і
плавно ступали по мокрому асфальту, щойно зрошеному поливальною машиною.
"Не йде, а пливе",- подумав Сивокінь.
Вів очима дівчину, і раптом аж у серці кольнуло:
"Кого вона мені нагадує? Невже Полінку? Моє перше безталанне
кохання?" . -
Дівчина віддалялася і незабаром зникла за рогом будинку.
Сивокінь не відводив погляду від вікна, ніби чекав, чи не з'явиться
те видиво знову-дівчина в білому по той бік вулиці.
Поля, Полінка...
Так, випив не одну чашу гіркоти через неї, карооку вродливицю.
Яшко Сивокінь вдався невисоким на зріст, непримітним, тихим
парубчаком. Полінка ж-на все село красуня. Недарма ж біля неї увивались,
наче кручені паничі навколо тичини, хлопці - статурні, язикаті,
нахабнуваті. Якраз такі, які подобались Полі.
Тяжко жилось Яшкові. Зубоскали, джиґуни, вітрогони, задаваки -
найперші приятелі Поліни, а він, сусіда, так собі, ніщо, пусте місце,
"збоку бантик". Ніякої уваги. Хіба ото покепкує чорноброва Поля з
парубка, ніби й добродушно, а для Яшка - наче кропивою вжалить. Щулився
при зустрічі, мов на нього хто батогом замахувався, швидко утікав
якнайдалі. Однак намагався хоча б чим-небудь зарадити собі в стосунках з
гемонською сусідонькою. Так, після десятирічки вивчившись на муляра і
опанувавши теслярську справу, склав нового димаря на хаті доброї і
лагідної тітки Варки, Полиної мами, полагодив паркан, біля воріт лавочку
обладнав. Для того, як виявилось, щоб на ній сиділа Полінка та її
залицяльники. Радіо сам провів, за Полю й череду людську, з їхнього
кутка, пас, город копати допомагав, капусту поливав, навіть Барса на
щеплення до ветлікарні водив. Тітка Варка якось назвала Яшка зятьком.
Ото вже булої 3 якою нищівною
іронією, в'їдливістю зверталася Поля до Яші: "Ну, зятьочку, добрий
день..."
А потім...
Потім золота осінь уквітчала село. І заграли троїсті музики на
обійсті тітки Варки.
Весілля!
Поля виходила заміж за найкращого тракториста і найпершого гармоніста
в селі - Федька Соло-маху. Хто міг виміряти муки Яшкові? Та ще й Федь-ко
взяв Яшу за боярина. Отож і сидів на весіллі поруч з молодятами, кричав
з усіма "гірко". Кому-кому, а Яшкові й насправді на душі було несолодко.
Тієї ж весільної вересневої ночі Яшко зозла вивернув лавочку, котру
приладнав біля Полиних воріт, і жбурнув її в бур'яни. Хоча до чого тут
лавочка...
З села він виїхав на третій день. Хіба ж можна було дивитися, як
воркують між собою Полінка та Федько?..
Двадцять років минуло звідтоді, а й досі стоїть перед очима Полінка -
вродлива, . насмішкувата, недосяжна.
Сивоконя хтось торкнув за плече.
- Якове Семеновичу, що з вами? Ви плачете? Сивокінь ніби зі сну
прокинувся. Підвів голову- поруч стоїть колега Максимчук. - Та,- махнув
рукою,- просто вітер війнув з кватирки...
- А ми вже сполошились. Сидите, у вікно дивитесь, ніби вас і немає у
кімнаті,- сказав Максим-чук.- Пилип Іванович двічі заходив, а ви й не
ворухнулись. Ідіть, вас викликає...
Яків Семенович поправив зачіску, витер хустинкою очі ("Невже
плакав?") і важко почовгав до начальника.
"Не любить мене Пилип Іванович,- думав.- Прискіпується, ганьбить на
зборах. Це, напевне, дасть на горіхи або накаже заяву писати..."
- Сідайте, Якове Семеновичу, - роздратовано зустрів начальник.-
Розкажіть, чим ви зайняті на роботі, в яких емпіреях витаєте?
І Яків Семенович після недовгих вагань вирішив не викручуватись, як
раніше бувало, а розповісти правду. Розповісти про дівчину по той бік
вулиці, про Поліну.
Пилип Іванович спочатку гмикав, іскри сарказму так і блискали в очах,
кидав дошкульні репліки, а потім поступово ставав мовчазнішим і
мовчазнішим, а насамкінець Сивоконевої розповіді сидів тихо, схилившись
над столом, затуливши долонями обличчя.
Сивокінь закінчив оповідь, несміливо обізвався:
- Оце і все, Пилипе Івановичу. Мені можна йти? Начальник тихо, отак,
знаєте, крізь пальці, якось лагідно, чого з ним не траплялося раніше,
мовив:
- Ідіть, Якове Семеновичу, ідіть... . Причиняючи двері, Сивокінь
озирнувся.
Пилип Іванович так і сидів за столом, лише не затуляв долонями лице,
а задумливо і печально дивився у вікно.
"Ех, Полю-Полінко, хоч раз у житті зробила ти мені добру справу:
виручила з біди",- полегшено зітхнув Сивокінь і, збадьорений, поспішив
на своє робоче місце.