А. Коцюбинський
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71
СИНЬООКА, РУСОКОСА
В одній з газет я прочитав нарис про вчителя Миколу Івановича
Дібрівного. Прочитав і подумав: чи не той це Микола, з котрим я навчався
у педінституті? Напевне, він. Усе співпадає: прізвище, ім'я та по
батькові, фах, вуз. Хоча й давненько це було, але пам'ятаю того
Миколу-дивака, романтика, балакуна.
Закортіло відшукати студентський щоденник і ще раз полинути в
молодість, зустрітися з юністю, зокрема, з героєм гарного нарису-Миколою
Івановичем Дібрівним.
Ось він - "Літопис спудея".
Де ж тут про Миколу?
Є!
17 жовтня. Миколу Дібрівного ми інакше не називаємо, як дивак,
артист-комік, клоун. Химерний хлопець! То розказує, що він буцімто
редагував районну газету кілька днів, що був знайомий з донькою аташе, а
то якось на лекції з народної творчості заспівав "Посіяла огірочки..."
Правда, для мене Микола перш за все хороший товариш. Мені імпонує те,
що він, як і я, пише вірші. Творить їх регулярно і уперто, нехтуючи
нищівною критикою доморощених літературознавців, а також незважаючи на
негативні відповіді з редакцій газет, журналів, радіо, альманахів. Якщо
щиро" то через те віршування доводиться і нам потерпати. Ось, наприклад,
сьогодні вночі Микола продовжував створювати поему "Синьоока, русокоса".
Десь на світанку залетів у кімнату, розбудив усю нашу комуну й нумо
читати уривки з поеми.
Товариші в крик. Дай, мовляв, сни додивитись. А він - хоч ти йому
кілок на голові теши. ЧитаєІ І ще як! На повні груди. Вже й сусіди
грюкають в стінку, вимагають припинити галас, а Микола чеше, а Микола
гримить...
Нарешті в поета-бідолаху летять черевики, мильниці, конспекти.
- Дуби!- гнівом повниться все єство Дібрівного.- Куди вам до високих
пориваньї Поезія - це музика в словах! А ви - колоди неотесані!
Тушканчики! Бегемоти! Крокодили!..
Ну, і ще кілька назв із флори та фауни...
Якщо послухати Миколу, то в нашій кімнаті живуть не студенти, а
всілякі звірі.
Між іншим, я помітив, що Майже у всіх віршах Микола оспівує одну й ту
ж особу-дівчину з синіми очима,ще й русокосу.
24 жовтня. Все-таки випитав у Миколи, яка ж персона спокою не дає
палкому серцю поета. Виявляється, дівчина Оксана. Вірші Микола почав
писати якраз того дня, коли закохався в ту ж таки Оксану-поетесу з
сусіднього села. Поетесу тому, що Оксана вже друкувалась в обласній
газеті. Нині вона - студентка університету, куди Микола поступати не
наважився, а подався в педагогічний, де, як йому нараяли" тямущі люди,
хлопців приймають охочіше, ніж дівчат. Миколі хотілося сподобатися
Оксані не лише зовні (у чому, звичайно, ані на грам не сумнівався), але
й душею-ніжною, щирою, бентежною. А про це може свідчити тільки поезія.
25 грудня. Ну й ну! Микола вже не пише віршів! Причина проста:
розчарувався в Оксані. У дівчини, як виявилось, є наречений, майбутній
адвокат чи
прокурор, навчається теж в університеті. Микола сказав, що Оксана
обраницею його полум'яного серця не може бути, тим більше, з блюстителем
закону, хоча й майбутнім, йому не суперничати. І ще Микола додав: чи не
забагато поетів на одну сім'ю...
17 квітня. Наш Микола опановує нині секрети ху" дожнього ремесла і
вголос міркує про лаври славетного живописця. Накупляв за останні мідяки
фарб, за позичені-мольберт і пензлі. Тепер ми аж стогнемо від клопоту.
Адже сліди фарб Микола полишає скрізь - на нашому одязі, конспектах,
книгах, стінах. Якесь засилля фарб! Микола одного разу навіть на лекцію
прителіпався з лицем-палітрою. Всю ніч малював, а вранці й умитися не
встиг чи просто забув.
Звідки це новітнє захоплення?
А ось ізвідки. Побачив Микола дівчину, яка малювала, в один момент
закохався - і все тут. Маємо горе на свої голови. Перша картина - плід
все-нощної- на жаль, не вдалась нашому аматору. На полотні маячіла
фігура, яка скоріше нагадувала копицю сіна, сяк-так складену, правда,
копицю з синіми очима. Микола ввечері після нашої негативної оцінки
кухонним ножем порізав полотно і дав клятву, що все одно створить
божественний образ юної діви.
Особливої уваги заслуговував той мент, коли Микола вибирався, як він
казав, на пленер. Він перекидав шлейки мольберта через плече, запалював
люльку і повагом прямував на схили Дніпра. Там - певного дня і о певній
годині - змальовувала пейзажі ота дівчина з художнього інституту. Микола
розташовувався недалечке. Він довго вмощував мольберта, ретельно
розмішував фарби, попихкував димком з люльки. Якщо збоку подивитись, то
можна було побачити не зеленого, початківця, а досвідченого метра.
Коли б ще зазирнути цієї миті в Миколині очі, то вас би вразила глибока
задума, відречена зосередженість або незгасне палахкотіння творчої
наснаги.
А ще Микола захопився ідеєю писати з нас портрети. Але коли він
запрошує когось із нас позувати, то ми розбігаємось урізнобіч хто куди.
12 травня. У нашій кімнаті посвітліло. Модерніст Микола відніс
мольберта в комірчину гурто-житку'на вічне зберігання, а фарби й пензлі
роздав нам на згадку про його сподвижницьке малярство. Натомість у нашій
нетихій обителі з'явилися... шпаги. Так, так! Саме шпаги! У нас тепер є
свій мушкетер-Микола Дібрівний. Як тільки відмовився від живопису, то
чомусь раптово розуподобив дівчину-художницю, так і гайнув шукати нове
захоплення. Тієї ж синьоокої і русокосої. Доля завела парубка в Палац
спорту на республіканські змагання з фехтування. Ось там він і зустрів
свій ідеал. Зустрів, закохався і прямісінько на кафедру фізвиховання
інституту,помчав. Записався в секцію фехтування.
Невже і все про Миколу?
Погортав щоденника.
Ні, ось іще. Через рік.
12 жовтня. Наш новоявлений донжуан Микола Дібрівний неждано-негадано
відрікся від дівчат, знехтував залицяннями та зітханнями. Запевнив, що
назавжди. Ці вертихвістки, сказав, самі не знають, чого хочуть. Принцеси
на горошинах. Вередливі, легковажні, а то й лихі. Проживу, заявив
Микола, без них. Буду, мовляв, гризти граніт науки, а їм повна
відставка-і синьооким, і карооким, ї чорнооким. Хай, похвалявся, хоч
сміються, хоч плачуть, хоч гопки скачуть - і бровою не поведу...
Котра ж йому так допекла?
20 березня. Повернулися з педпрактики. З сільських шкіл. Наш схимник
Миколай (нове прізвись-ко Миколи) знову коника викинув: ні сіло ні
впало-переводиться на заочне навчання. Коли я поцікавився, яка ж
усе-таки причина крутого повороту, мій добрий товариш відповів: "Друже,
вибач,. таємниця. Боюсь, щоб не наврочити. Я тобі напишу".
'2 квітня. Микола накупив книг з теорії педагогіки, методики
викладання української мови та літератури, набив ними великий чемодан і
з почестями відбув на постійне місце проживання і роботи в село, що на
Поліссі. У школу, де проходив педпрактику...
Ще раз перечитую нариса."
Так ось у чому річ! Як же я спочатку не звернув уваги! Дружина Миколи
Івановича Дібрівного теж педагог. Автор, хоча й скупо, але змалював і її
портрет. Безумовно, як ви вже й здогадалися, шановні читачі, вона
синьоока, русокоса.
І ще одна істотна деталь зацікавила мене. Виявляється, Микола, тобто
Микола Іванович, не лишб вчитель-методист, але й вірші пише, малює,
дружить зі спортом.
Сказано: кохання окрилює людину.
І залишає добрі сліди в її житті.