А. Коцюбинський
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71

ХВАЛА КУМИРУ!

Подруга моєї юності Вікторія - велика шанувальниця естради і
завзята.прихильниця, зокрема, співака Георгія Баргузинського.
Уявіть-Баргузинського занесло до нашого містечка на гастролі. З
ансамблем "Скіфи".
Вікторія до концерту готувалася, мов до свята. Пошила моднячу сукню,
придбала новенькі черевички, записалась на чергу до перукаря першої руки
Арнольда Пуговиці.
Клопотів, ясна річ, вистачало й мені.
Правда, я не був Вікиним чоловіком, а тільки залицявся, навіть руки
прохав, але Вікторія (о капризи коханих, немає вам числа!) придумала
таку умову: стане моєю дружиною лише тоді, якщо привселюдно поцілує.
Чомусь мені здавалося, що саме на концерті Баргузинського може статися
таке, що круто змінить моє і Вікине життя, тому що в мене визрів один
трохи ризикований, але можливий для реалізації план. Успіх задуманого
насамперед залежав од Баргузинського.
Словом, пішли ми з Вікою в театр.
Дівчина просто цвіла від радості, мов оті троянди в її руках, які я
купив у найвідомішої квітникарки. Я дивився на Віку і в глибині душі
заздрив Баргу-зинському: ех, був би я на його місці!
Нарешті - на сцені Георгій.
Дивлюсь - юнак як юнак. Вродливий, звичайно, то на те ж він і артист.
Усмішка до вух, вклоняється гарно, по сцені швидко бігає, руками
енергійно махає... Глянув я на Віку. О мамо! Казковим пером не опишеш! А
вже як заспівав Баргузинський, то Віка просто мліла.
В залі творилося щось несусвітне. Крики захоплення, бурхливі оплески.
На сцену раз у раз бігли дівчата і молодиці з кві-тами.
В антракті я запитав розпашілу Віку:
- А ти коли привітаєш Жору?
- Як тільки проспіває мою улюблену.
-"Кохання після дощу"?
- Так.
Всередині другої частини концерту я наказав собі: "Пора, мій друже,
пора..." Ніби благословив себе на подвиг в ім'я любові.
Мого зникнення Вікторія не помітила. Для неї в цю мить сяяло одне
світило, і я в його промінні танув, мов лампочка на дванадцять вольт під
сонцем.
До кімнати, де відпочивав Баргузинський, доки виступали колеги,
вдалось проникнути безперешкодно.
Баргузинський, побачивши мене, здивувався:
- Ти хто? Як сюди потрапив?
- Як людина мистецтва, ви мене зрозумієте,- сказав я і розповів про
каприз коханої та про свій план.
- Знаєш, Юрію (Юрій-це я), тут щось є інтригуюче. Достеменно
подобається твоя задумка. Люблю всілякі пригоди. Та й відпочину трішки.
"Сьогодні як-не-як третій концерт. Отже, так. Хутко одягай мій піджак,
ось краватка, окуляри. "Кохання після дощу" я виконую в темних окулярах.
Зачіску підправимо, ось так... Слова знаєш?
- Як віруючий молитву!
- Молодець! Ну,-ні пуху ні пера! І не хвилюйся. Хлопців я попереджу.
Вони дадуть на всяк випадок фонограму. - - ' .
- Е, ні,-заперечив палко я.-Прошу без фонограми. Я хочу співати сам.
Без обману. Поцілунок Віки повинен заробити чесно!
На сцену я не вийшов, а вилетів.
Заспівав.
Це був мій зоряний час.
Так співають раз у житті. І то-лебедину пісню.
Проспівавши, я схилив голову і завмер у чеканні.
Публіка шаленіла.
Краєм ока я побачив, як зліва і справа до мене бігли дівчата і жінки,
але попереду всіх на крилах щастя летіла Віка. Вона піднесла мені
троянди і... поцілувала мене в щоку. Я у відповідь поцілував її ручку і
навіть провів по сходинках униз.
Оплески не вщухали.
Я ще раз низенько вклонився і метнувся до Бар-гузинського.
Адже на "біс" у мене сил не вистачило б!
Доки переодягався, артист реготав, поплескував мене по плечу,
жартував, запрошуючи мене до свого ансамблю. Такий, мовляв, я
талановитий.
- Ось тобі мій автограф,- сказав артист і вручив мені свою
фотокартку.- Троянди теж твої. Гонорар...
З квітами, загорнутими в афішу "Скіфів", повернувся я в залу. І появи
моєї Віка не помітила. Та й не дивно. Тепер "Кохання після дощу" на
"біс", якого я заробив, виконував сам Баргузинськ.ий.

Додому йшли удвох.
Вікторія мовчала. Що говорити! Вона згадувала кожну хвильку
сьогоднішнього концерту, перед очима її ще стояв славний співак, в душі
дівчини ще лунав його дзвінкий голос...
Біля дверей Вікиного будиночка я сказав:
- Тепер, люба Віко, ти моя навіки. Твою забаганку я втілив у життя.
Ти привселюдно, та ще й де-на сцені Палацу культури!-поцілувала мене" ще
й квіти подарувала. Ось ці...
- Юрко-о-о, не фантазуй!
- Яка фантазія? Чистісінька реальність! Придивись до моєї щоки. Чиї
вуста залишили там відби-точок? Не сусідки ж?
Вікторія зачудовано дивилася на мене.
- Ось і троянди. Кому і за що ти подарувала їх від щирого серця?
Вікторія смішно кліпала карими оченятами, їй" напевне, доходило до
свідомості, що ж насправді сталося на сцені Палацу культури. Тим паче,
вона добре знала, на які витівки я здатний. Особливо заради неї.
- Ось, будь ласка, ще один речовий доказ. Читай, якщо грамотна.
Вікторія взяла фотокартку артиста.
- Подружжю Коваленків,- читала вголос В.І-ка,- Вікторії та Юрію...
Якому подружжю?
- Нагадую,-сказав я,-що моє прізвище Коваленко. А незабаром і ти
будеш Коваленчихою" тобто ми - подружжя Коваленків. Ясно? Читай далі.
- Вікторії та Юрію з побажанням вічної любові і злагоди. Ге-орг
Бар-гу-зин-ський... Юрасю! Це неймовірно! Невже ти співав? І я тобі
дякувала?

- Правда, одна тільки правда!
- Ти... ти... гідний ще одного поцілунку!
- Прошу вибачити - не одного,- сказав я, відчувши нарешті, що цей
дивний вечір закінчиться благополучно. Недарма кажуть, що сміливість
міста завойовує. І жінок теж.
- * *
Звідтоді і я - прихильник Георгія Бар'гузинсько-го.
Справді, він - талановитий співак, а головне - добра людина.
На моє замовлення знайомий художник намалював портрет нашого
благодійника.
І нині той портрет в багетовій рамці висить поряд з нашим весільним
фото.