А. Коцюбинський
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71
СЛІД ВЕДЕ НА СЬОМИЙ ПОВЕРХ
Зникнення портфеля
До міста я прибув увечері.
На вокзалі подзвонив на квартиру, де мене чекали, але ніхто не
обізвався. Однак, подумав, не біда, моє прибуття без попередження буде
приємною несподіванкою для рідних.
Отак поміркувавши, нахилився взяти портфель, якого ставив на долівку,
і намацав... повітря. 'В чому справа? Де портфель? У мене в душі
похололо. Адже там - документи, електробритва, апельсини - гостинець із
столиці...
Злодія майже не видно-.-і
Я вибіг на перон.
Ані душі.
Метнувся до автобусної зупинки. Так. Бачу - якийсь тип, озираючись,
чимчикує до автобуса, що якраз підійшов. В руках у мерзотника... В руках
у мерзотника - мій портфель! Я з гіркотою відзначаю, що не встигну
наздогнати.
"Прикмети! Головне-прикмети!"-майнуло- в голові.
Так: сіра шапка, темні окуляри, пальто з каракулевим коміром, зелені
шкарпетки. Закарбувалася у моїй пам'яті вся оця атрибутика незнайомця
чітко й надовго. Ну, начувайся, потрапиш до моїх рук- лихо тобі буде!
До автобуса вже близько, але він... рушив!
Очевидно, все йде за розробленим заздалегідь планом.
Я розгубився. Що робити?
Автобус віддалявся.
Втече, втече, негідник!
Погоня
На моє щастя, вдалося зупинити попутну. Помчали. . - , Злодій зійшов
незабаром і, певне, когось-чекав. - Стій, харцизяко!-крикнув я здалеку,
кулею вилетівши з машини.
Крик мій наполохав злодюгу, і він зник у прохідному дворі.
Я-- за ним. Що буде, те й буде! На певній відстані один від одного
ми, ніби гоночні автомобілі, перетнули кілька вулиць, площу, парк, сім
провулків. Аж ось зупинка таксі.
Чорне таксі летить у напрямку мікрорайону Зубричі
Бандитові пощастило. Нагодилось таксі. Чорна "Волга" захурчала
мотором і понеслась у напрямку нового мікрорайону Зубричі.
"Це-кінець!"-довелося під впливом обставин, що склалися не на мою
користь, констатувати факт.
Однак з горем пополам вдалося і мені взяти таксі. . .
Водієві наказав наздогнати машину, номер якої завбачливо
запеленгували мої очі.
Слизьке шосе - була переднов'орічна відлига - стрічкою стелилося
навстріч...
Закодована мелодія
Потенційний власник мого портфеля вийшов зтаксі біля темного
скверика. Він спокійно крокував алеєю і насвистував пісню Вінні-Пуха.
Напевне, подає сигнал спільникам. Я тихо ступав услід, нога в ногу.
Стежив. У кепці, а не в капелюсі-виміняв у водія таксі для маскування -
я мав дещо інший вигляд. Отже, Хапуга нічого й не підозрює.
Відстань скорочувалась щохвилинно, щосекундно.
Все ближче й ближче ціль.
Ще мить - і я відчайдушним кидком дожену хулігана і зіб'ю з ніг.
За сквером-житловий масив Зубричі. Майже в лісі. Бач, де звила
кубельце босота! Ага, повернув до дев'ятиповерхового.
Заходить до під'їзду.
Гаразд. Мерщій за ним!
Ліфт не рятує
Він шмигнув у ліфт. " . "Все одно не втечеш, шкуро!"- вирішив я і, не
роздумуючи, рвонув по сходинках угору.
-Завдяки неймовірній швидкості я в останню мить встиг помітити, в які
двері прошмигнув той поганець.
Значать, сьомий поверх, квартира 29. Напевне, номер фальшивий!
Перед рішучим стрибком
Я передихнув. Перед рішучим стрибком. Нарешті дзвоню. Відчинила
вродлива жінка...
Загадкова посмішка ,
Нагадую: відчинила-вродлива жінка. Вона чарівно і, здається,
загадково усміхнулася.
- Заходьте, будь ласка,- сказала привітно. Не знає, сердешна, кого
так люб'язно запрошує,
а то б не такої втяла. Не церемонюсь, а вриваюсь до вітальні, готовий
кричати: "Руки!" Хоча в мене навіть іграшкового револьвера немає...
Людина біля портьєри
Отже, вриваюсь і перше, що бачу -; на підлозі портфель. Мій! З
іменною табличкою. Подарунок товаришів. І ще-бачу того, що в темних
окулярах і в зелених шкарпетках. Біля віконної портьєри вкляк.
- Як це розуміти, шановний-нешановний?-за-питую прокурорським тоном.
Хто є хто
- А так,- відповідає суб'єкт, вийшовши з-за портьєри і знявши
окуляри. - Ти пробач, друже милий...
- Друже!- кричу.- Ах ти ж... І прикушую язика. Так це ж Георгій!
Жора! Однокласник!
Невже здатний на таке?!
- Ти пробач, друже, що так вийшло,- продовжував Жора.- Інакше тебе в
гості не заманиш. А це моя Жанна, знайомся...